Чи варто в країні, якій буквально загрожує загибель, “шатати будку”?

Сьогодні я б хотів поговорити на дивну і частково слизьку тему – про те, чи варто в країні, якій буквально загрожує загибель, “шатати будку”. Адже очевидно, що будь-який протест, будь-яка зміна влади (причому незалежно від того, чи вона строкова, чи дострокова – суть не змінюється) будуть або торпедовані, або використані ворогом.

Справа в тому, що сьогодні я прочитав цікавий діалог пана Трегубова із його колишніми “соратниками по цеху”, де поіменований пан Трегубов де-факто оголосив – що всі оті протестуючі не є громадянами, а є просто ворогами держави. Кому цікавий оригінал, я дам посилання в першому коменті.

Цей діалог наочно мені проілюстрував просту річ: в умовах, коли ротація влади може стати причиною кінця держави, представники цієї влади починають вірити в те, що вони і є держава. Буквально. Сам факт усунення їх із владних крісел сам по собі означає загибель держави. Такий своєрідний парафраз “Держава – це я” Людовіка XIV.

З цієї точки зору всі, хто хоча б пропонує змінити владу, автоматично мисляться як вороги держави, як люди, які бажають державу знищити. А раз так – вони не мають права зватися громадянами, і навіть людьми. Так… люмпен якийсь, нищеброди, шатуни…

Коли у владі виникають подібні уявлення, одразу слід констатувати, що вона міцненько так загрузла в “русском мірє”, проти якого позірно воює. Тому що це в Росії Путін є уособленням держави, і його відсторонення мислиться як автоматичний розвал Росії.

А іще слід констатувати кінець демократії. Тому що відбирання у частини людей право називатись громадянами, і право бачити по-своєму курс держави (і обстоювати відповідних політиків) – називається як мінімум демократурою, диктатурою із демократичним фасадом. Як максимум – пострадянською деспотією. Точка, абзац.

І те, що Україна воює із такою самою пострадянською деспотичною квазіреспублікою (Росією) абсолютно від цього визначення не звільняє. Це те, чому Захід нас поступово перестає підтримувати, і те, чого ніяк не можуть зрозуміти численні вітчизняні патріоти. Для них війна із деспотичною Росією автоматично означає, що Україна є її антитезою. Що, очевидно, не так – в цьому кожен може переконатись.

І ось тут ми стаємо на слизьку доріжку. Тому що ми не можемо поважати, наприклад, думку того ж Мураєва, який вважає Майдан “антидержавним переворотом”. Ми не можемо поважати думок всяких там Фролових, Цурканів, Захарченок – бо ті в принципі заперечують право України на існування. Де ж провести межу, до якої права повинні зберігатися, а після якої – відбиратися.

Меж, власне, дві. Перша називається Конституція. Якщо людина публічно підтирається Конституцією, наприклад, роздаючи і відбираючи громадянство “а ля монарх” – ми явно не повинні брати до уваги її точку зору.

І ще одна межа – називається вона “ідеологія”, і складається із чітких тез, по яких можна визначити, за що саме виступає той чи інший політик. І ці тези повинні відповідати об’єктивній реальності, а також відповідати бажанням і прагненням народу країни.

Наприклад, там повинно значитись відношення до війни на Сході. Якщо в програмі написано, що там воюють абстрактні “сепаратисти, що підтримуються олігархами” – такого політика серйозно сприймати не можна. Якщо написано “російські найманці”, або “російські війська” – то це наша людина.

Якщо в програмі написано, що реформи повинні підвищувати якість життя людей і відновити трудові ресурси країни – це наш політик. Якщо там написаний бред про “непопулярні реформи, які мають зробити нас локомотивом праволібералізму в світі” – до нього щонайменше мають виникнути питання типу – “а нафіга нам той локомотив, і кого і куди ми зібрались на ньому везти”.

А тепер давайте поглянемо під цим боком на численні заклики бути “без політики” та “без ідеології” (наприклад, партія Демальянс офіційно заявила, що вони будуть неідеологічною партією). Ці заклики покликані розмити поле противників чинної влади, і закладають передумови для оголошення кожного неугодного – агентом впливу. Без чіткого ідеологічного маркеру, хто ви є – вам припишуть навіть агентуру Антарктиди, і не будуть слухати ваших доводів, що ви пінгвінячої мови не знаєте.

Так, як зараз приписують абсолютно на голубому оці Саакашвілі, скориставшись тим, що всі його прибічники були “безполітичні” і “за повышение трудовой дисциплины, против бюрократизма, за высокий моральный уровень, против обезлички, за здоровую критику и здоровую самокритику, за личную ответственность каждого, за образцовое содержание отчетности и против недооценки собственных сил” (с).

Так що, якщо ми хочемо реально добиватись змін в країні, ми повинні викинути на смітник всі ці пафосні слова про “аполітичність” і перестати боятись страшного слова “політекономія”.

Тільки так ми зможемо зупинити технологію обезлички всіх протестуючих, і ліпку з них “агентури ворога”.

Час масок Гая Фокса пройшов. Потрібні прапори і обличчя.

… і згадайте фінал фільму “V for Vendetta”.