«З Миколою я зустрічалася давно»: українка зустріла дружину коханця в пологовому…

Із Миколою я зустрічалася давно.

Знала, що в нього є дружина. Десь краєм підсвідомості це сприймала. Але нам було так гарно разом! Хоч між нами було двадцять років різниці, але я цього не відчувала. Навпаки, подобалося, що така людина, яка вже багато чого в житті побачила, турбується про мене, як про мале дитя.

Та й його дружина не обов’язково мала здогадуватися про наші стосунки. Адже майже завжди ми зустрічалися вдень. Працював він директором однієї солідної фірми. Дружина була лікаркою. Казав, що в них уже нічого спільного. Так, діти, але вони вже дорослішають, в них свої зацікавлення. Галина, так звали його дружину, переймалася тільки своїми лікарняними справами.

«У нас давно немає сім’ї»,

– підсумував Микола.

Чесно кажучи, я тоді була молода і не мала якогось особливого відчуття вини. Просто насолоджувалася життям. Мені виповнилося 23 роки, закінчила університет. Але працювати не пішла. Микола сказав, що з радістю буде мене утримувати.

Мене ця ситуація не принижувала, бо будь-якої миті могла піти працювати перекладачем. Що-що, а кілька мов я знала блискуче. Але ж життя таке коротке. Ще напрацююся, думала я, а зараз треба взяти всі радощі від молодості.

Микола все добре продумав. Він винайняв для мене квартиру на околиці міста. Казав, щоб бути ближче до природи. Справді, краса тут була неймовірна. Неподалік лісок із струмочком. Сам він жив у центрі Києва.

Але тут я завагітніла. Коли дізналася про це, ледве дочекалася його, щоб повідомити його про цю новину. Дуже вірилося, що він мене носитиме на руках за цю звістку. Адже тепер не тільки я – ми вдвох будемо його любити. Він прийшов, як завжди, о дванадцятій. Настрій мав чудовий – напередодні вони уклали із закордонною фірмою дуже вигідний контракт. І от я повідомляю свого коханого:

«Ти навіть не уявляєш, що я маю сказати!».

Здається, Микола в ту ж мить зрозумів, про що я.

«Ти ще така молода, встигнеш!»

– такими самими недомовками відповів він.

«Але ж…»,

– знічено заперечила я.

«Я все влаштую!»

– ніжно, проте наполегливо заперечив Микола.

І тут ми вперше в житті посварилися. Мені раптом стало страшно, що цю рідну мені людину я можу зараз втратити назавжди. Але зупинитися я не могла. Коли він намагався обняти мене і заспокоїти, я почала бити його кулаками. І раптом він пішов. Він зачинив двері. І залишив мене саму.

Я навіть не мала сліз, щоб виплакати свій біль. Невідомий досі страх стискав серце. Я випила заспокійливих крапель. Слава богу, вони в мене в квартирі були. І почала прати у ванній штори. Адже в пральну машину їх кидати не можна, можуть піти прахом. Навіть не знаю, чому я цим зайнялася, але це мене трохи відволікло. А тим часом напружено чекала дзвінка. Навіть мобільний поставила перед розчиненими дверима ванної.

Але телефон мовчав. Тоді я взялася мити вікно. Бо ж, коли випрані штори, треба, щоб і вікно було бездоганно чистим. Все це я робила на автопілоті. Але й зараз раджу тим, хто перебуває у великому стресі, працювати. Це найбільші ліки від страху та депресії. Довго, до першої ночі, дивилася телевізор, аж поки тут і не заснула.

Я намагалася не думати про цю ситуацію. Не аналізувати її. Вдома в мене залишилися дві сестри та мама. Мама все життя важко працювала, щоб нас прогодувати. Сестри ще вчилися і зараз я їм допомагала. Шукала по всьому місту гарний недорогий одяг, часом відправляла гроші чи посилки. Уявила собі, як повернуся додому вагітна. Як мама буде тихенько плакати по ночах, щоб я не бачила. Як сестри будуть мене жаліти. А насправді подумають, що це в них усіх така доля – самим виховувати своїх дітей. І я вирішила не здаватися. Слава Богу, сили і здоров’я є. Впораюся сама. Вже почала складати план дій на наступний місяць.

Але раптом весь цей ентузіазм кудись зник. Охопив такий відчай, такий страх за своє майбутнє. Таким холодом повіяло від того майбутнього, що я думала – зараз у мене почнеться істерика. Чесно кажучи, я дуже хотіла почути дзвінок від Миколи. Та розум казав, що нічого мені цього чекати. І ось так пів дня я кидалася то в стратегічні розробки свого подальшого життя, то в чорну зневіру.

Але о дванадцятій у замку клацнули ключем. Не може бути! На порозі стояв Микола. Він зніяковіло посміхався. У руках був розкішний букет. Пояснював, що погарячкував, просто злякався. Всі чоловіки лякаються у таких ситуаціях. Я намагалася посміхатися, але це мені не дуже вдавалося. Ми обоє прагнули вдавати із себе безтурботних та щасливих, але це вже була не та безхмарна радість, що, приміром, тиждень тому.

Микола сказав, що знайшов для мене приватну клініку. Там я буду обстежуватися і народжувати. Звісно, він все оплатить. Але світитися не буде. Щоб не робити боляче дружині, – пояснив мій коханий. – А раптом вона дізнається?

Я погоджувалася. Звісно, не треба ранити своїм щастям людей, які так багато для нас зробили. Тож невдовзі наші спільні образи вляглися. Ми знову були близькими, а деколи навіть щасливими. Дев’ять місяців минуло без якихось особливих ускладнень здоров’я. Тож напередодні пологів я ретельно приготувалася. У клініці на мене чекало ліжко і турботливі лікарі.

Правда, Микола отримав запрошення їхати до Відня – на десять днів. Це було стажування в тамтешньому університеті. Я знаю, що про це він все життя мріяв. Бо дуже часто про це розказував. Це відчиняло йому багато дверей. Одна з них – згодом отримати освіту в тому ж університеті. Микола казав, що в такому разі матиме можливість жити в Австрії. І тоді наші стосунки прийдуть до логічного завершення. Ми одружимося, матимемо спільне житло. Я прекрасно знала німецьку та англійську. То ж і в мене проблем не має виникнути.

І ось зараз Микола казав, що не має права залишати мене одну. Бодай, поки я не народжу. Але ж пологи почнуться, коли ти приїдеш, – заспокоїла я його. І врешті-решт він погодився їхати. Настрій мій від цього не погіршився. Я мала кошти на всякі випадки життя, мала любов Миколи. І він міг будь-якої миті приїхати, якщо мені знадобиться наша допомога. А ще він пішов будувати наше спільне майбутнє, – посміхалася я.

Але життя трохи відкоригувало мої плани. Я їхала в таксі, коли воно несподівано залетіло в яр. Удар був сильним, але м’яким. Все обійшлося без важких травм. Проте я все ж отримала струс мозку і втратила свідомість. У мене почалися передчасні пологи. У міліцейській машині мене везли до центральної лікарні. Добре, що я хоч мала із собою документи.

Отямилася я тоді, коли наді мною схилилася красива жінка. Вона заспокоювала, що все буде гаразд. Я зрозуміла, що народжую. Мене почав роздирати великий біль. Ні про яку приватну клініку не могло бути й мови. Надто пізно. Увечері в мене народився хлопчик. Та ж сама лікарка зайшла в палату. Поцікавилася моїм станом, спитала, як назву дитину. «Миколою, мабуть!» – відповіла я. І побачила, що жінка раптом посумнішала. Але вже через хвилину вийшла із палати.

«Це в неї чоловік Микола. Вони дуже погано живуть. Лідія Петрівна бореться із хворобою, у неї важка форма діабету. А все через нього. Байдужий він до неї, жорстокий»,

– пояснила стан лікарки нянька, яка на той час була в палаті.

Я пожаліла бідну жінку. Ще й усміхнулася, що не всі Миколи однакові. Он у мене ніжний, турботливий.

А потім я стала свідком того, як лікарка розплакалася. Двері були напівпричинені. Лідія Петрівна говорила по телефону, очевидно, з чоловіком. Вона кричала, щоб він забирався від неї. Але співрозмовник, мабуть, цього не хотів.

Треба сказати, що телефон піл час аварії я загубила. Із чужого телефону сусідки по палаті прислала Миколі СМС, що в мене все добре, народила хлопчика. Микола одразу ж зателефонував. Я розповіла все, як є. Він чомусь дуже перелякався. Мабуть, тому, що я не в приватній клініці, а в центральній міській лікарні, здалося мені тоді.

Але насправді причина була зовсім іншою. У тій лікарні працювала його дружина. Мабуть, у Бога велике почуття гумору. Бо саме вона і була моєю лікаркою! Про це я довідалася, коли побачила свою лікарняну картку, на якій було виписано знайоме мені прізвище. Слава Богу, що вона не знала, що в неї за пацієнтка. Микола наказав, якщо будуть якісь проблеми, дзвонити. А зараз, мовляв, не може говорити.

Не можу передати, яке відчуття вини мене заповнило тоді. Мені завжди здавалося, що в Миколи жінка стара, негарна, занедбана, примітивна. Але ж це була така красива жінка, що їй би у фільмах зніматися. І цікавою була, і вдягалася гарно. Звичайно, до дружин своїх коханих не відчуваєш суперництва, адже це ніби вони переможені. Мені так хотілося з нею поговорити. Про те, що я навіть не пам’ятаю свого батька, так рано він від нас пішов. Про те, що завжди хотілося надійного чоловічого плеча поруч. Мені хотілося, щоб ми стали друзями. Але я не могла дозволити собі цього зробити. От і поводилася, як усі жінки в палаті – відповідала на питання, посміхалася на її жарти.

Через рік ми із Миколою все ж одружилися. А ще через два розлучилися. Не можу пояснити, як це сталося. Але нам все менше хотілося говорити одне з одним. Ми все більше знаходили недоліків одне в одному. Обідав він на роботі, але ввечері – завжди вдома. Наш маленький син не викликав у Миколи особливого розчулення. Хоча він і купляв йому дорогі подарунки.

А потім я дізналася, що Микола зустрічається із студенткою. Вона винаймала окрему квартиру і я підозрюю, що оплачував її Микола. Я вчинила скандал. Кричала, щоб він забирався. Так само, як колись на нього кричала його колишня дружина. Але забратися мала я. Бо ж житло було нашим спільним.

Зараз Микола справді живе зі своєю студенткою. Вона навіть спеціально приходила в бюро перекладів, де я працюю. Зверхньо мугикнула і пішла геть.

Не думаю, що це розплата за мій гріх. Це просто незрілість. Коли я любов’ю називала те, що недоотримала в дитинстві. Тішилася, що нарешті хтось по-батьківськи опікується мною. Але не отримала в результаті ні батька, ні коханця. Думаю, в багатьох така ж історія, як і в мене.