Главная / Новости / З Україною в серці: як 25-річна вінниччанка стала плакатним символом української Донеччини

З Україною в серці: як 25-річна вінниччанка стала плакатним символом української Донеччини

25-річна Марина Ємцева стала плакатним символом української Донеччини. Її фотопортрет, випадково зроблений під час мистецького заходу в художньому музеї Краматорська, використав відомий плакатист Юрій Нерослік. За задумом автора, молода вродлива жінка  у віночку – це символ оновленого українського Донбасу. Хто вона, ця дівчина з плакату?



Марина родом з Вінниччини, де народилася та прожила до п’ятирічного віку. Коли її батька відправили за рознарядкою на Донеччину, до Макіївки переїхала вся родина. Отже, навчальні роки Марина провела саме в цьому місті. Фахову освіту культуролога отримала на філологічному факультеті Донецького національного  університету та влаштувалася працювати вчителькою в одну з донецьких шкіл. Навіть тоді вже дівчина намагалася розмовляти українською мовою, знаходячи однодумців. Переїхавши до Краматорська, державною мовою Марина розмовляє принципово, таким чином висловлюючи свою позицію.



 

Найбільше врізався до пам’яті день, коли сепаратисти захоплювали будівлю Донецької міської ради. Саме в ці години вона водила старшокласників на профорієнтаційний захід до палацу молоді «Юність». Після закінчення заходу вони не могли вчасно потрапити по домівках – по вул. Челюскінців якраз прямувала військова техніка.

Весілля в порожньому Донецьку

Вимушеною переселенкою дівчина стала в січні 2015 року. До цього часу вона залишалася в рідному місті. Коли навесні 2014 року почалися буремні події в Донецьку, Марина ще працювала в школі. Найбільше запам’ятався день, коли сепаратисти захоплювали  будівлю Донецької міської ради. Саме в ці години вона водила старшокласників на профорієнтаційний захід до палацу молоді «Юність». Після закінчення заходу вони не могли вчасно потрапити по домівках – по вул. Челюскінців якраз прямувала військова техніка. Натерпілася тоді молода вчителька, яка несла відповідальність за життя дітей! Закінчився учбовий рік і Марина звільнилася зі школи, не розуміючи майбутніх перспектив, що робити далі в учбовому закладі при окупаційній владі.

Не залишала окуповане місто навіть під час перших серйозних обстрілів. Окрім того, у серпні Марина… виходила заміж. Гостями на весіллі були лише родичі, багато друзів виїхали. Людей на той час майже не залишилося в Донецьку, обласний центр став порожнім. Ось  таким було весілля – у безлюдному Донецьку.

— Добре, що ми встигли оформити українські документи, — згадує Марина. – Уже через тиждень після нашого весілля було заборонено оформлення будь-яких документів за українським законодавством.

 



Не залишала окуповане місто навіть під час перших серйозних обстрілів. Мало того, в серпні Марина… виходила заміж. Гостями на весіллі були лише родичі, багато друзів виїхали. Людей на той час майже не залишилося в Донецьку, обласний центр став порожнім. От таке і було весілля – в безлюдному Донецьку.

Переселенка з Телевізором

До Краматорська молоде подружжя потрапило тому, що організація, де працює чоловік Марини, перереєструвалася саме туди. Це було в січні 2015 року. Сімейна пара зібрала чемодани, з надією кожні два тижні навідуватися додому, де залишився акваріум та кімнатні рослини, а найголовніше – батьки, які через мародерів не хотіли лишати рідну домівку. Отже, речей багато не брали. Хто ж знав, що поїдуть лише на Великдень і все.  Квартира, що тоді заочно її знайшли, була непридатна для проживання, тому спочатку зупинилися в знайомих, а згодом орендували житло. Разом з Мариною та її чоловіком до Краматорська переїхало їх кошеня на прізвисько Телевізор.

Читайте также   Компания «Мир подарка» - подарки для всех на все случаи жизни

— Після Донецька, коли на дорогу до роботи витрачали півтори-дві години, Краматорськ мені здався дуже компактним містом, де інше поняття відстаней. Місцеві кажуть, далеко добиратися, їдь автобусом чи тролейбусом. А виявляється — зовсім поруч, можна було б і пішки подолати, — говорить Марина.

Куратор всіх музеїв 

Молода жінка завжди мріяла працювати в галузі культури, вирішувати організаційні моменти функціонування цієї важливої галузі життя. Тому в пошуках роботи на новому місці пішла до Краматорського відділу культури та туризму. Але вільних вакансій там не було, тому просто залишила свої координати. Тим часом улаштувалася в обласний центр туризму та краєзнавства. Робота хоч і цікава, але була не до душі для Марини. Коли навесні 2015 року в Краматорську почали з нуля відроджувати обласне управління культури, Ємцева залюбки пішла на співбесіду з начальником структурного підрозділу ДонОДА Аліною Певною. Її взяли на роботу, вона стала першим співробітником відродженого управління. Отже який напрямок вести, обирала сама, бо не було навіть конкурентів.  Марина вирішила опікуватися музеями та пам’ятниками Донецької області. Звісно, української її частини. астини.

Додому Марина поїде лише тоді, коли Донецьк, Макіївка, Горлівка та інші міста знову стануть українськими. А поки що молодий спеціаліст робить все можливе, щоб привити мешканцям Донеччини любов до української культури, бере участь в організації цікавих мистецьких та культурних проектів.

— Прийшлося навчатися всьому в процесі виконання обов’язків, вникати в сутність питань, —  згадує свої перші дні на роботі Марина. – Це зараз ми вже точно знаємо, що на українській території Донецької області 60 музеїв різних напрямків. А спочатку в нас не було ніяких документів, бо все залишилося в Донецьку. Аліна Валентинівна до свого призначення очолювала відділ культури Мар’їнського району. Для всіх нас статистична інформація була абсолютно новою. В управлінні навіть жарт був, що скільки в нас музеїв — цифра динамічна. Тепер ми точно знаємо, що їх шістдесят.  На сьогоднішній день встигли перереєструвати лише обласний художній музей, він «оселився» в с. Прелесне. Переоформити обласний краєзнавчий музей, філії якого знаходяться на український частині Донеччини, виявляється дуже складною справою. Через ці документальні перепони люди вже півтори роки працюють без зарплатні. Але вони не залишають своєї справи, охороняють спадщину.

Другий напрямок роботи Марини – декомунізація. Найбільша проблема цього процесу —  відсутність державного реєстру нерухомої спадщини України. Цей документ досі не затверджений на державному рівні, тому скрізь в Україні користуються даними 1985 року.

Читайте также   До 40 покійних на день: в Одесі крематорій працює без перерв через спалах COVID-19

— Коли почався процес декомунізації, стали збирати інформацію з міст та районів. Надсилають:  на балансі, мовляв, один-два пам’ятники, що підлягають демонтуванню. А насправді їх шість! «Шукали» всі разом. Мар’їнський район подавав шість і всі шість демонтували. Інші казали, що їм шкода пам’ятників, бо взамін нічого іншого не поставлять. Були пам’ятники без документів. Сам пам’ятник є, а в реєстр 1985 року не внесений.  У Маріуполі по документам я нарахувала менше, ніж вони демонтували. Ще залишився Чапаєв у Волноваському районі. Районна влада була занепокоєна, що їм нічого не поставлять, тому вирішили із Чапаєва зробити козака. Але такий ребрендінг неможливий. Найважче питання – монумент Артему на горі у Святогірську.  Це пам’ятник монументального мистецтва, що знаходиться під захистом ЮНЕСКО. Через це величезний Артем не підлягає демонтуванню. До того ж, його конструкція  на 8 метрів входить у глибину гори та служить її укріпленням. На засіданнях обласної комісії по декомунізації радимо міським головам, щоб вулиці назвали іменами відомих український співвітчизників. Вулиця Спортивна чи Грушева — це добре, але люди мають знати, хто такий, скажемо, Стус і за що його було покарано. У народу має бути самоідентифікація, треба рівнятися на своїх героїв. Досить танцювати на граблях.

Війна зближує родину

Коли в Донецькій області оголосили «АТО», батько Марини пішов до воєнкомату, з надією йти захищати Батьківщину. Але через вік та стан здоров’я його відправили додому. Старший брат Марини теж не хотів миритися з тим, що твориться на Донеччині. Він аж почорнів від думок та злості на окупантів. Тому і пішов служити до ЗСУ добровольцем. Поки 30-річний хлопець оформляв документи, матері нічого не казали. Хлопець зізнався, що став військовим, лише коли всі документи були готові.

— Матуся спочатку образилася, потім заспокоїлася. Тривожиться, як будь-яка мати, — говорить Марина.  — До того ж, брат не каже нам, де саме він знаходиться. Телефонує, щоб не хвилювалися, що з ним все в порядку, він живий та здоровий, вдягнений та не голодний.  Каже, навіть шкарпетки видають в армії. Війна загалом зблизила нашу родину. Мій троюрідний брат сам із Західної України, був мобілізований і зараз проходить службу тут, на Донеччині. Я його ніколи не бачила в житті, а саме тут зустрілися.

Додому Марина поїде лише тоді, коли Донецьк, Макіївка, Горлівка та інші міста знову стануть українськими. А поки що молодий спеціаліст робить все можливе, щоб прищепити мешканцям Донеччини любов до української культури, бере участь в організації цікавих мистецьких та культурних проектів. Серед великих  задумів – на річницю Незалежності України  25 будівель у різних населених пунктах Донеччини розмалювати українською символікою.

slavgorod

Что думаете по этому поводу? Оставьте свой комментарий



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте, как обрабатываются ваши данные комментариев.