Чому одні діти, виростаючи, поважають своїх батьків, інші — ні? Справа зовсім не у вихованні

Рано чи пізно людина ставить собі болісне запитання: чому до мене немає поваги? Про це замислюються дружини, які живуть за правилами чоловіка, співробітники, робота яких залишається непоміченою, батьки, діти, сестри, брати…

І здається, що пояснення на поверхні: зараз такі часи та й люди змінилися. Усі поспішають, грубіють, черствіють. Звичайна участь, добре слово, увага — ніби пішли в минуле, залишилися лише на сторінках книжок чи старих фільмах.

Нещодавно до мене звернулася літня сусідка, засмучена до глибини душі. Запитала:

— Як ти гадаєш, чому мої дорослі діти мене не поважають?

І почала згадувати своє життя:

– Я ж їм зла не хотіла. Усю себе дітям віддала. Уроки робила з ними, смакоти їм діставалися, на море щастила, працювала не покладаючи рук, на двох роботах. Все для них. А що вона отримала?

Син віддалився. Покличу — не приїжджає. Подзвоню — завжди зайнятий. Хоча чую, як по той бік слухавки телевізор працює. Я багато чого не прошу: п’ять хвилин поговорити, дізнатися, як мама поживає, і далі вмикай свої новини…

Спробуй спитай його про щось – тільки й почуєш: “Мамо, не лізь, я сам розберуся, це не твоя справа”.

Я й подумати не могла, що мій хлопчик, такий рідний, розмовлятиме зі мною, як із чужою.

– А дочка? — сама ж відповідає, — відвідує так. Але знаєш, краще б рідше.

Як зайде — одразу по кутах пил шукає, зауваження робить, вчить мене життя, звинувачує у забудькуватості. Одного разу я забула, що вона записала мене до якогось платного лікаря — так вона накричала, наче я неслухняна дитина.

Так, дбає. Так, здоров’я моє на контролі.

А я ж була доброю дочкою. Маму свою любила. На будь-яку її примху бігла виконувати. Коли вона лежала у лікарні, готувала їй їжу та носила після роботи. Був день — весь транспорт встав через хуртовину. А я пішла пішки, три години по кучугурах, аби гаряче їй віднести.

Коли мама оглухла і майже засліпла, я стала для неї очима та вухами. Усією опорою.

Гарною дочкою я точно була. А от у вихованні власних дітей, мабуть, щось пропустила…

Але як же вийшло, що за такого прикладу виросли діти, які не вміють цінувати, не відчувають кордонів?

Відомий американський психоаналітик Джеймс Холліс висловив одну важливу думку: основа будь-яких близьких відносин — це не лише кохання, а й наше ставлення до себе. Саме воно формує те, як до нас ставитимуться інші.

Якщо уважно придивитися до цієї історії, то видно: жінка звикла підлаштовуватися, жертвувати собою, догоджати — спочатку своїй матері, тепер — дітям. Вона демонструвала, що готова терпіти все. А діти це відчули. І прийняли: мама витерпить будь-яку грубість, зносить усі образи. Вона пробачить і не відвернеться.

І тут важливим є висновок: до нас ставляться не так, як ми ставимося до інших. А так, як ми самі дозволяємо до себе ставитись.

У переважній більшості випадків зневага з боку близьких — це прямий наслідок того, що людина сама себе не поважає. Чи не цінує свій кордон. Терпить, мовчить, ковтає — і цим дає зрозуміти: можна.

Тема непроста. Але, мабуть, саме вона — одна з найважливіших для тих, хто хоче не просто бути поруч із близькими, а вибудовувати шанобливі, чесні та рівні стосунки.

Є над чим задуматися.