Чому в Росії немає терактів
Теракти, звичайно, є, але такі, від яких влада виграє. Після терактів з оголошеним кавказьким слідом — або Путіна обирають, і навколо нього гопота згуртовується, або вибори мерів скасовують, і щоки від гордості великоросів надуваються.
Але ж Росія — батьківщина політичного терору. Причому такого, від якого народ не навколо влади згуртовувався, а проти неї. Більше того, хоча слідом за Росією начальство стали підривати по всьому світу, зокрема через дешевизну терактів після винаходу динаміту, саме Росія наприкінці XIX — початку XX століття була чемпіоном з тероризму.
Крім того, причиною злету терористичної активності іноді називають комбінацію відносного економічного зростання (розвиток капіталізму) і політичної архаїчності. Тобто приклад хорошого життя з’явився, а можливість його досягнення доступна лише небагатьом. Знайома пісня.
Однак для того, щоб зрозуміти, чому в путінській Росії немає політичного тероризму, націленого на ослаблення авторитарного режиму, згадаємо, чому згасла хвиля терактів у Росії миколаївській.
Основне: індивідуальний терор спочатку народовольців, потім есерів і анархістів досягнув своєї мети. Миколаївський режим пішов на істотні політичні поступки, з’явилася Дума, що обирається,маніфест з низкою свобод, реальні політичні партії, а головне — суспільство об’єдналося в неприйнятті самодержавства. Саме через політичну відлигу і можливість домагатися змін іншими і цілком легальними інструментами інтерес до політичного радикалізму ослаб. З 1911 року терористична активність різко йде на спад.
Це при тому, що саме зростання кількості терактів і сприяло консолідації суспільства в неприйнятті царизму. Якщо в «золотий вік» індивідуального терору, що здійснювався народовольцями, коли рахунок терактів йшов на десятки, суспільство ставилося до бомбістів-терористів зі співчуттям, але й недовірою (ми всі пам’ятаємо розмову Достоєвського і Побєдоносцева про те, що повідомити поліції про підготовлюваний теракт для них неможливо).
Зате коли естафета з початком миколаївської епохи перейшла до есерів, число терактів різко зросло і гроші від інтелігенції і меценатів потекли рікою, а жертовність революціонерів викликала майже загальне в цьому середовищі захоплення. Тобто рима між числом терактів і підтримкою суспільства була точною.
Не менш характерно, що серед терористів було багато студентів, що недовчилися, (хоча були і робітники), вихідці з аристократичних сімей, тобто відбувалося рекрутування інтелігенції не тільки долав пасивної, моральної підтримки радикальної боротьби, але йдо лав реальних учасників терактів.
Однак саме успішність терактів мала і зворотний бік. Чим більш резонансним ставав терор, тим більше людей донього приходило і тим менше пуристською ставала робота революціонерів. І їх відбір.
Якщо у народовольців вважалося хорошим тоном не вбивати випадкових перехожих, домагаючись чистоти теракту, іноді ціною власного життя. То зі зростанням популярності терору в нього приходить все більше випадкових людей, які стають вже не дилетантами-ідеалістами, а жорстокими професіоналами бомби і кинджала. Для яких важлива не чистота помислів, а гучність результату.
Розширюється арсенал терактів: радикали починають грабувати банки і окремих людей (далеко не завжди для збільшення коштів, що йдуть на спільну справу), вбивають не тільки начальство, поміщиків, а й кого доведеться. Замість студентів і аристократів, як живильного середовища народовольців, після 1905 року серед бойовиків все більше стає робочих, чорноробів, тих, кому важко пристосуватися в місті -селян, які недавно переселилися, різних представників національних меншин. Жертвувати собою залишається модним тільки для ідеалістів. І принаймні з анархістами і есдеками, які розширили індивідуальний терор до експропріації експропріаторів, різниця між політичним терором і криміналітетом стає все тоншою.
А разом з брудом тероризму падає і його популярність в суспільстві.
Тобто причиною падіння числа терактів стає спочатку успіх у суспільства і як основний наслідок: відступ перед суспільством самодержавства. А потім і побічна дія популярності: залучення в терор випадкових людей, далеких від ідеалізму і пуризму перших народовольців і есерів.
Свою частку в падінні популярності політичного терору внесло і викриття подвійних агентів серед революціонерів і поліції: справи Азефа, Зубатоватощо. Російське передвоєнне суспільство саме було ідеалістичним, і брудна подвійна гра викликала огиду до терору як інструменту політичної боротьби.
Тепер порівняємо епоху миколаївську з путінською. Якщо говорити про головну відмінність, то хваленого російського максималізму стало на кілька порядків менше. Ні охочих жертвувати собою (а без жертовності привабливості терору не домогтися), ні ідеалізму,ні пуризму суспільства немає йу згадках. Радикалам допомагала інтелігенція, той же Горький і Андрєєв. Уявляєте, щоб Марініна і Донцова (або Пєлєвін і Прілепін, кому що) організовували фонди для боротьби з путінським самодержавством.
Той самий рівень конформізму, який розповсюджений не менше, ніж під час совка, зовсім далекий від підтримки радикалізму. Навіть найвідоміші противники путінського режиму не підтримують ідей люстрації і відповідальності путінської еліти за путінські ж злочини.І з дуже простої причини. Вони не хочуть сваритися з путінськими сислібами, які їм ближчі за нищебродів: який тут радикалізм, одна мімікрія.
Те ж саме про подвійних агентів: режиму і суспільства; подивіться на деякі біографії борців з Путіним: вони спокійно створювали димові завіси для єльцинської приватизації і легко купалися в путінській славі до епохи Болотної. Я це не до того, що каяття і переродження має тимчасові межі, очі й у дорослих людей можуть відкритися разом з особистою образою на владу. Але пуризму при царизмі було більше, ніж при путінізмі (пардон за алітерацію).
Не менш важливо, що послідовниками політичного терору стали більшовики, які зіпсували репутацію радикалів на довгий час, хоча пам’ять про народовольців і есерів дозували, і вважали за краще, щоб піонери і комсомольці робили життя з товариша Дзержинського, а не з Желябова і Халтуріна. Своя сорочка ближче до тільця.
Потім сьогодні у політичного терору зовсім не та міжнародна репутація, що сто десять-сто двадцять років тому. «Між 1894 і 1914 роками жертвами терористичних актів стали президенти Франції і США, імператриця і спадкоємець престолу Австро-Угорщини, король Італії, король Греції, король і спадкоємець престолу Португалії, два прем’єр-міністри Іспанії, російський великий князь і прем’єр-міністр». З тих пір з цілком дієвого та цілком прийнятного прийому політичної боротьби терор перетворився на пропащу справу запеклих маргіналів.
Теорія лібералізму віддає перевагу мирним протестам, а боротьбу зі зброєю в руках вважає небезпечною для статусу-кво цивілізованих країн. Зрозуміло, що Путін, ІДІЛ і Кім Чен Ин задають цивілізованому світу не завжди розв’язні завдання сфінкса. Але відмова від поставок летальної зброї Україні, спроба подружитися з Путіним у Сирії, готовність зарахувати до міжнародних терористів усіх, хто хоче змиритися з насильством великого щодо маленького, свідчить, що політичний терор навряд чи буде в найближчій перспективі узаконений на легалістському Заході. А значить, і в Росії йому не буде шляху-доріжки. Ми тільки на словах погрожуємо Заходу, але повторювати готові слова міжнародних пісень, доморощені у нас ідуть тільки для понту і на експорт.
