Цікаві факти про нового Генпрокурора України

Юрій Луценко зі скрипом, але все ж став генеральним прокурором України. Для цього довелося писати спеціальний закон під нього, домовлятися з депутатськими групами колишніх регіоналів про підтримку, влаштовувати в Раді черговий розкол і чвари. Однак результат очевидний – Юрій Віталійович став вже третім генпрокурором Петра Порошенка. Перші два — Віталій Ярема і Віктор Шокін йшли зі скандалом і масою критики в свою адресу. Луценко ж починає свою діяльність з того ж.

Лідер фракції БПП, колишній головний міліціонер країни, активний учасник двох революцій, соціаліст, фігурант низки скандалів, сидів у в’язниці – про Юрія Луценка можна говорити довго. Ми ж згадаймо найяскравіші факти його біографії.

Інженер з Рівного

Юрій Віталійович Луценко народився в 1964 році в місті Рівне. Навчався у Львівському політехнічному інституті, на факультеті електронної техніки, в 1989 році закінчив його і отримав спеціальність «інженер електронної техніки». В армії відслужив в перерві між навчанням, у 1984-1986 рр.

Після закінчення інституту повернувся в рідне Рівне і пішов працювати на місцевий завод «Газотрон», де обіймав посаду начальника технічного бюро цеху, потім його підвищили до головного конструктора. На підприємстві працював до 1994 року.

Соціаліст мимоволі

Вже під час роботи на заводі Юрій Луценко був втягнутий в політику. Все завдяки батькові Луценку Віталію Івановичу, який, займаючи різні керівні посади, неодноразово обирався депутатом Рівненської міської та обласної рад, з листопада 1990 року по вересень 1991 року був першим секретарем Рівненського обласного комітету Комуністичної партії України, а у 1993 році, після відновлення діяльності КПУ, знову очолив обком і став членом ЦК КПУ.

У 1991 році Юрій Луценко вступає в члени Соціалістичної партії України. Чому в СПУ? Та тому що після здобуття Україною незалежності діяльність Компартії, в яку напевно б вступив Юрій Віталійович, була заборонена, а його батько перші два роки незалежності вимушено перебивався в СПУ.

У березні 1994 року батько Юрія Луценка був обраний народним депутатом України. З цього моменту і почалося активне зростання політичної кар’єри сина.

У 1994 році Юрій Віталійович займає посаду голови Рівненської обласної ради народних депутатів. З 1996 він вже начальник комітету економіки Рівненської обласної адміністрації.

Революціонер

Зв’язки батька дозволили 32-річному Луценку в 1996 році стати секретарем політради Соціалістичної партії України. У 1997 році висхідного політика взяли в Кабмін Валерія Пустовойтенка заступником міністра науки і технологій Володимира Семиноженка. Влітку Семиноженко став віце-прем’єром, а з новим міністром Станіславом Довгим Луценко пропрацював менше місяця і пішов у помічники прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка. Пізніше у своїх мемуарах Пустовойтенко визнає Луценка найкращим міністром внутрішніх справ в історії країни. Але це буде вже після революції, а в кінці 90-х Юрій Віталійович йде з уряду, щоб зосередитися на партійній роботі.

Справа в тому, що ще з кінця 90-х Луценко почав приймати участь в боротьбі з режимом Кучми. Робити це під прапорами популярної на той момент СПУ було перспективно. До 1999 року Юрій Луценко набуває велику вагу в СПУ, стає помічником-консультантом лідера партії Олександра Мороза, колишнього народного депутата.

Вважається, що Луценко очолював «праве крило» Соцпартії, виступаючи за співпрацю з некомуністичною опозицією Кучмі, в противагу Йосипу Вінському, який виступав за підтримку Комуністичної партії України. Олександра Мороза записували в помірне ліве крило соціалістів.

В кінці 2000 року розрізнена українська опозиція спромоглася на час об’єднатися в акції «Україна без Кучми». На той час Луценко вважався одним з лідерів опозиції, активно працював «в полях», мітингував і навіть брав участь у сутичках з міліцією.

У 2002 році видатний революціонер був обраний народним депутатом, який увійшов у фракцію СПУ, став секретарем політради, членом політвиконкому СПУ. Одного разу, будучи депутатом, Юрій Луценко прямо в сесійній залі подарував Леоніду Кучмі символ тюремного ув’язнення — солом’яні постоли — після чого Кучма перестав відвідувати засідання Ради. Тим цікавіше, що через 10 років, в 2013 році Кучма і Луценко зустрілися в Ялті на конференції YES, організованою зятем Кучми Віктором Пінчуком, потиснули один одному руки, а Олександр Мороз відобразив цей момент на фото, підписавши знімок: «Друзі зустрілися!». До того моменту Мороз і Луценка ненавиділи один одного.

З вулиці в МВС

Під час «помаранчевої революції» Луценко разом з Морозом підтримали Віктора Ющенка. Він організовував акції громадянської непокори в Києві, Юрія Віталійовича можна було бачити на сцені Майдану в оточенні «любих друзів» Ющенка. Після зміни влади СПУ у Верховній Раді отримала небачені привілеї, граючи між Ющенком і Тимошенко. Приміром, Соцпартія за підтримку кандидатури Юлії Володимирівни на прем’єрський пост отримала посаду глави МВС в її уряді. У лютому 2005 року його зайняв Юрій Луценко.

Луценко став першим в історії України цивільним керівником цього силового відомства, який зміг протриматися в кріслі при трьох прем’єрах. Відразу після призначення Луценко заявив, що МВС очікують кадрові чистки, з допомогою яких він розраховував очистити своє відомство «від людей Кучми». Також Луценко впровадив здачу нормативів з фізичної підготовки вищим командним складом МВС, а також практику публічних «запрошень» свідків і підозрюваних на «бесіду». При міліціонера Луценку генерал МВС Олексій Пукач зник за кордоном, застрелилися (за офіційною версією слідства) колишній керівник МВС Юрій Кравченко і міністр транспорту і зв’язку України Георгій Кірпа. Пізніше Луценко визнав, що практику публічних запрошень слід припинити, хоча вона і давала потрібний результат.

Розслідування отруєння Віктора Ющенка так і не було доведено до кінця. Луценко посилався на неефективність і прямий саботаж розслідування «резонансних» кримінальних справ з боку Генеральної прокуратури України. А генпрокурором в 2005 році був одіозний Святослав Піскун. З ним у Луценка стосунки не склалися настільки, що Юрій Віталійович навіть попереджав Ющенка – мовляв, Піскун небезпечний на посаді генерального прокурора України.

]

Навесні 2005 року Луценко санкціонував арешт екс-глави Донецької області, одного з лідерів Партії регіонів Бориса Колеснікова. Той звинувачувався в здирстві, але після трьох місяців перебування у слідчому ізоляторі був випущений на свободу.

Влітку 2005 року Луценко намагався викликати в МВС донецького олігарха Ріната Ахметова у зв’язку з розслідуванням кримінального минулого останнього. Однак бізнесмен на допит не з’явився, відбувшись письмовими поясненнями своїх адвокатів. У вересні того ж року МВС офіційно визнало, що Ахметов перед законом чистий.

У 2006 році під час парламентської передвиборної кампанії Луценко ініціював відновлення справи про зняття судимостей з лідера Партії регіонів Януковича. Проте доля зіграла з Луценком злий жарт і у другій половині року Юрій Віталійович працював під керівництвом… Януковича.

У липні 2006 року під час затяжної політичної кризи в Україні Луценко вийшов з лав СПУ за рішення Морозу перекинутися в коаліцію Партії регіонів і КПУ. Луценко привселюдно заявив, що в кабінеті, який очолює Янукович, він працювати не буде. «Я не можу допустити, щоб у моїй трудовій книжці з’явився запис: член кабінету Януковича. У мене немає ненависті до нього особисто, а є несприйняття тих політичних і моральних цінностей, які несе ця команда», — заявляв глава МВС. Однак через два тижні Рада затвердила склад нового уряду на чолі з лідером Партії регіонів, і Луценко увійшов в кабінет в колишній посаді — як глава МВС України.

Далі – більше. У жовтні 2006 року кілька українських міністрів, що увійшли в уряд за квотою партії Ющенка «Наша Україна», оголосили про свій намір піти у відставку. Лідер партії Роман Безсмертний заявив, що у відставку піде і Луценка. Однак глава МВС спростував його слова, додавши, що не збирається підтримувати «помаранчевих» міністрів.

Але 1 грудня 2006 року Луценко все ж був звільнений з посади. Його змінив колишній однопартієць Василь Цушко. Самого Луценка прихистив Віктор Ющенко, призначивши радником.

Корупціонер?

Домігшись звільнення ненависного міністра, оточення Януковича перейшло в контратаку. Ще 2 листопада 2006 року у Верховній Раді була створена тимчасова слідча комісія для перевірки фактів корупції і зловживання службовим становищем в МВС. 20 листопада 2006 року Печерський районний суд Києва, розглянувши два протоколи, представлені Генеральною прокуратурою України, визнав в діях Юрія Луценка наявність корупційних діянь, в той же час констатувавши відсутність корисливих мотивів.

23 лютого 2007 року Цушко звинуватив Луценка в нецільовому використанні бюджетних коштів (500 млн гривень) в його бутність міністром. У березні Генпрокуратура порушила кримінальну справу, звинувативши Луценка в зловживанні службовим становищем: Луценка звинувачували в незаконній видачі 51 одиниці вогнепальної зброї. 20 березня 2007 року в офісі, який знімав Луценко, був проведений обшук, під час якого міліція виявила три сумки з вибухівкою і зброєю. На наступний день стало відомо, що Подільський районний суд міста Києва призупинив розслідування ГПУ справи проти Луценка.

У липні 2007 року повідомлення ЗМІ про те, що Луценко, будучи главою МВС України, лобіював інтереси підприємства «Українські новітні телекомунікації», стали причиною початку службової перевірки МВС. За деякими даними, це підприємство-посередник, в якому дружина Луценка працювала фінансовим директором, повинна була стати провайдером послуг оператора мобільного зв’язку UMC для всіх працівників органів внутрішніх справ України. Колишній міністр і представники компанії «Українські новітні телекомунікації» спростовували повідомлення про лобіювання інтересів компанії.

Втім, при президенті Ющенку опоненти не змогли дістати Луценка, на хвилі численних скандалів він все ж не зміг потонути.

Фігурант п’яного дебошу

У 2007 році Юрій Віталійович активно розвивав свій новий політичний проект. З СПУ він пішов зі скандалом, «Наша Україна» стрімко втрачала рейтинг. Екс-міністр створив рух «Народна самооборона», який поставив своєю головною метою розпуск парламенту і відставку уряду. Навесні 2007 року Луценко планував організувати по всій країні масштабну акцію — «Марш справедливості» на Київ. Своїми союзниками він спочатку вважав пропрезидентський Народний союз «Наша Україна» і «Блок Юлії Тимошенко».

Ющенко розпустив Верховну Раду, «демократи» перемогли на дострокових виборах, а Луценко повернувся на посаду міністра внутрішніх справ в уряді Тимошенко, «щоб дочистити те, що не дочистил, дотиснути тих, кого не дотиснув». На ділі вийшло інакше, ще більш скандальним, ніж під час першого заходу.

18 січня 2008 року після засідання РНБО сталася бійка між Луценком і мером Києва Леонідом Черновецьким, в ході якої, за словами Луценка, він дав Черновецькому ляпаса відкритою долонею після того, як той завдав йому удар ногою по гомілці. Черновецький, у свою чергу, звинуватив Луценка в безпричинному нанесенні йому тілесних ушкоджень.

У травні 2009 року Луценко і його 19-річний син стали учасниками ще одного скандалу. Повідомлялося, що вони були затримані поліцією в аеропорту Франкфурта-на-Майні після того, як вчинили бешкет, намагаючись в нетверезому вигляді потрапити на борт літака.

У тому ж місяці Луценко подав у відставку з поста міністра внутрішніх справ України, попросив Верховну Раду розглянути це питання за його відсутності. На час проведення службового розслідування він був відсторонений від посади. Проте вже за кілька днів Луценка знову приступив до виконання своїх обов’язків – Кабмін не знайшов документальних підтверджень проступку міністра.

У в’язниці

Після перемоги Януковича на президентських виборах і переформатування коаліції у Верховній Раді про подальше перебування Луценка в МВС не могло бути й мови. Він був звільнений, але це було не найгірше, що чекало вже екс-міністра. Коаліція з так званих тушок була готова ще до виборів. У січні вона звільнила Луценка за те, що глава МВС «порушував законодавство України про вибори, втручаючись у виборчий процес під час минулих президентських виборів». Спроба Тимошенко залишити Луценка в МВС на правах заступника міністра була останнім подихом і незабаром Янукович це припинив.

9 листопада 2010 року Генеральною прокуратурою України стосовно екс-міністра внутрішніх справ було порушено кримінальну справу і з нього взято підписку про невиїзд. Луценко підозрювався у заволодінні державним майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за попередньою змовою групою осіб, а також у перевищенні службових повноважень.

У грудні 2010 року Луценко був затриманий співробітниками СБУ за підозрою в затягуванні ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, неявку на допити, а також підготовки до втечі за кордон. На наступний день Печерський районний суд Києва засудив його до арешту терміном на два місяці. Луценко був поміщений до Лук’янівського СІЗО. Пізніше Апеляційний суд Києва продовжив термін арешту до 5 місяців. Після цього рішення Луценко оголосив голодування.

27 лютого 2012 року рішенням Печерського районного суду міста Києва Луценко отримав 4 роки в’язниці з конфіскацією всього особистого майна. 3 липня 2012 року Європейський суд з прав людини визнав незаконним арешт Луценка на етапі судового розгляду, а також визнав його арешт безпосередньо політично мотивованим.

Просидів Луценко в Менській колонії до квітня 2013 року. Під тиском Заходу і на тлі підготовки Угоди про асоціацію України і ЄС Янукович помилував екс-міністра.

Знову революціонер

Луценко вчасно вийшов з в’язниці. Восени 2013 року в країні спалахнула друга революція, а Юрій Віталійович став її активним учасником. В ув’язненні він багато читав, вийшов на свободу з іміджем інтелектуала. Колишній запал і полум’яні промови поступилися місцем розміреним міркуванням, цитат великих людей, обережним лавированиям між опозиційною трійкою Яценюка, Кличка і Тягнибока. На Євромайдані Луценко намагався позиціонувати себе не як політика, а як громадянського активіста. Хоча не обходилося і без звичних для нього скандалів. Так, в січні 2014 року «Беркут» побив Луценка біля Святошинського РВВС.

Після звільнення Луценко заснував рух «Третя українська республіка». Однак у розпал президентської кампанії 2014 року активно агітував за Петра Порошенка. «Всі українці повинні об’єднатися, як це було на Майдані, і 25 травня віддати голоси за Петра Порошенка. Це людина слова і справи, це людина, яка може об’єднати всю Україну навколо ідеї жити по-новому», — заявляв Луценко.

В результаті Порошенко виграв вибори, став президентом, а Луценко доручив готувати нову партію до парламентських виборів. Восени 2014 року БПП на чолі з Юрієм Віталійовичем сформував в парламенті найбільшу фракцію, навколо якої побудувалася нова коаліція. Сам Луценко очолив парламентську фракцію БПП. На цій посаді він перебував до цих пір, хоча в один час ледь не пішов з посади після скандалу на засіданні фракції.

Кум Порошенко і Стеця

Юрій Луценко – кум президента Петра Порошенка та міністра інформації Юрія Стеця. Юрій Луценко і дружина Петра Порошенка Марина в 2013 році охрестили дочка Стеця Єву. Як заявляв сам Стець, він півтора року відкладав таїнство хрещення молодшої дочки, поки майбутній кум не вийшов з в’язниці. «Віктор Федорович насправді випустив Луценка з іншої причини. Я подзвонив йому і кажу: «Віктор Федорович, розумієш, дитині вже 1,5 року, а вона не хрещена. Треба відпустити Юру, щоб він охрестив Єву». Він каже: «А, ну, зрозумів, добре». Ось, випустив», — розповів Стець.

Луценко зараз – один із найближчих соратників президента. Про це свідчить те, на що пішов Порошенко, щоб забезпечити Луценко посаду генпрокурора. Тут президенту потрібні самі перевірені люди.

Бідний генпрокурор в багатій сім’ї

Сім’я Луценко (дружина Ірина – народний депутат від БПП) – далеко не бідна. До обрання депутатом в 2012 році Ірина займалася бізнесом. Сім’я довгий час приховувала яким, але журналісти все ж з’ясували – була фінансовим директором в компанії «Українські новітні телекомунікації». Ця фірма одне час фігурувала у скандалі, пов’язаному з закупівлею МВС (за часів Юрія Луценка) послуг зв’язку.

У 2012 році Ірина Луценко задекларувала 22,4 мільйона доходу. «Я продала свою телекомунікаційну компанію. А два менших бізнесу подарувала синові», — пояснила Ірина Луценко свої мільйони. Дохід старшого сина становив 5,3 мільйона.

У 2015 році сім’я Луценка заробила майже 3 млн грн. Сам Юрій Луценко в 2015 році задекларував усього 76,4 тис. грн доходів. У власності голови фракції БПП перебувають дві квартири площею 21,7 і 181 квадратних метрів. Сім’я Луценка володіє земельною ділянкою 0,08 га і житловим будинком на 203,9 квадратних метрів; з поміткою «прокат» зазначені земельна ділянка 0,25 га та житловий будинок на 859 квадратів. Також у власності родини Луценка дві квартири — на 181 і 92,2 квадратних метра і дача на 43,44 квадрата. В оренду гараж (35 кв. м) та «інше нерухоме майно» (316,8 кв. м).

Крім того, згідно з декларацією, Луценко витратив 37 тис. грн на оренду автомобіля Toyota Camry 2012 року випуску. На його банківських рахунках — 167,8 тис. грн. В автопарку сім’ї, крім торішнього Mercedes-Benz GL550 2014 року, з’явився BMW X5 2014-го року.

Источник: infokava