Голод в Олешках. Близько двох тисяч людей з травня відрізані від постачань в окупованому місті: як виживають його мешканці
В Олешках голод. Окуповане місто на Херсонщині відрізане від світу: з 26 травня туди не вдається доставити продукти, дороги заміновані, евакуація майже неможлива, пише польсько-українське видання Sestry.
Авторка: Ірина Скосар
У пастці в Олешках близько двох тисяч цивільних. ООН підтверджує нестачу їжі та медичної допомоги. Російська сторона блокує евакуацію та постачання, а також досі не погодила гуманітарний коридор. Люди виживають на залишках овочів і запасів. Хто врятує Олешки?
Кричіть про Олешки!
— Розголос! Моє місто Олешки окуповане з першого дня війни. Зараз місто в блокаді. Росіяни не дають доставити людям продукти. Волонтери намагалися завезти їжу, але їхню автівку атакували дрони. Чому світ мовчить про Олешки?
— Жителі міста виживають завдяки кабачкам і варенню. Їжі стає дедалі менше. Невже цей голод неможливо зупинити?
— Вчора мені надіслали лист про родину, яка зʼїдає в день по дві-три ложки гречки. Запасів вистачить до кінця місяця. Люди обговорюють, як їсти рослини, кору. В лікарні, яка припиняє свою роботу через відсутність ліків і палива для генератора, знаходяться десятки людей з травматичними ампутаціями.
«Хвиля розголосу про Олешки зростає. Геноцид має бути озвучено. Лише виведене з тіні на світло стає видимим», — пише Естер Вратарьова, співзасновниця ГО HUMANITY (порятунок з ТОТ).
Цю хвилю розголосу в інформаційному просторі запустили волонтери, колишні мешканці окупованого півдня, журналісти й блогери. Серед десятків повідомлень про голод у місті на Херсонщині натрапляю на сторінку жінки, яка досі живе в Олешках. Олена — назвемо її так з міркувань безпеки — місцева мешканка. Вона розповідає мені подробиці про місто, яке дедалі більше нагадує фільм жахів. Надсилає десятки світлин. На них — розбомблені будинки, понівечені вулиці. Але я ловлю себе на тому, що найдовше вдивляюся в одне фото.
На ньому — дуже худий пес, у якого видно чи не кожне ребро. Голод. Знову голод.
Ми спілкуємося переважно листами й голосовими повідомленнями. Я бережу заряд її телефона й не наважуюся телефонувати: через російські засоби радіоелектронної розвідки зв’язок можуть відстежувати та пеленгувати.
Олені близько п’ятдесяти. Вона живе сама. Її чоловік зник безвісти майже два роки тому. Діти виїхали. Олена залишилася в Олешках і доглядає тварин.
Вона розповідає, що світла та газу немає ще з 2023 року. Паливо для генератора теж не підвозять. Виживати допомагають сонячні панелі.
Олена каже, зв’язок із зовнішнім світом в Олешках майже відсутній. Щодня вранці люди збираються біля лікарні — поговорити, дізнатися останні новини, зрозуміти, що відбувається в місті.
Єдиний вцілілий магазин зачинився. Жоден транспорт не заїжджає до міста і не виїжджає з нього. Воду беруть зі свердловин.
Голодна блокада
Начальниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко в розмові із Sestry розповідає, що до повномасштабного вторгнення в Олешках проживало близько 24 тисяч людей.
Після знищення Антонівського моста Олешки опинились на передовій. Коли колабораційна влада втекла з міста, припинилося надання практично всіх послуг. Хочеш зняти гроші з картки, звернутися до «собезу» чи пенсійного фонду — їдь до Скадовська за 80 км. І люди їздили. Але незамінованих ділянок щотижня ставало дедалі менше.
У червні 2023 року після підриву російськими військами Каховської ГЕС місто на окупованому лівобережжі Дніпра опинилося під водою. Людей не евакуювали. Виїзд блокували, а волонтерам перешкоджали рятувати тих, хто опинився в затоплених районах. Точна кількість загиблих досі невідома — окупаційна влада приховувала масштаби трагедії.
Тепер до наслідків окупації та руйнування міста «великою водою» додалися блокада, гострий дефіцит їжі, питної води й медикаментів. Місто фактично опинилося в гуманітарній ізоляції.
До лютого 2026 року поодинокі машини ще підвозили найнеобхідніші продукти. Але наприкінці лютого ситуація стала нестерпною: виїзд з міста перетворився на дорогу смерті. Тоді-то й почався справжній голод.
Нині, за оцінками адміністрації, в окупованому місті залишається близько 2000 цивільних. Водночас цифра може бути і більшою — до 3500, оскільки значна частина мешканців — це маломобільні та літні люди, які не можуть пересуватися містом через постійну загрозу дронів і обстрілів.
Серед тих, хто залишився, — 45−47 дітей
— Проблема не обмежується Олешками. В окупації перебувають населені пункти всієї громади. З 13 сіл і селищ п’ять, за словами Гасаненко, знищені повністю — там не залишилося ані людей, ані вцілілих будинків. В інших населених пунктах ситуація також погіршується, оскільки туди вже не доїхати автівкою.
Продукти в Олешки не вдається доставити вже понад три місяці — з 26 травня.
2 червня чергова спроба доставити продукти до Олешків закінчилася трагедією: чотири автомобілі підірвалися на мінах, двоє людей загинули, ще один чоловік дістав тяжкі поранення, повідомляє Олешківська МВА.
Пораненого доправили до Олешківської лікарні — фактично на садовій тачці. Згодом його намагалися вивезти до Скадовська, однак російські військові вдарили по машині швидкої допомоги. Водій загинув. Що сталося з пораненим пасажиром, досі невідомо: його могли забрати російські військові або він також міг загинути.
За словами керівниці адміністрації Тетяни Гасаненко, росіяни атакують машини швидкої, які намагаються вивезти людей з окупованої території в напрямку Скадовська. Водночас в Олешківській лікарні залишаються лише четверо місцевих лікарів — усі люди поважного віку. Повноцінно працювати медзаклад не може: немає ліків і медичних запасів, нестабільні електро- та водопостачання. «Єдине, чим там можуть допомогти, — це зупинити кровотечу. Бо ліків немає».
Влітку мешканці ще могли виживати завдяки овочам з присадибних ділянок. Але й поратись на городі небезпечно через атаки дронів. Тепер запаси вичерпуються. У місті вже практично неможливо придбати базові продукти — м’ясо, борошно, олію, масло, готовий хліб. Люди варять портулак — бур’ян з городу.
«Якщо встановлюється на щось ціна, наприклад кілограм цукру чи солі коштує тисячу рублів, пластинка цитрамону — тисячу рублів, то це тільки для того, щоб провести рівноцінний обмін», — пояснює Гасаненко.
Люди щодня збираються у визначеному місці, щоб обміняти те, що мають, на їжу чи інші необхідні речі. Там же дізнаються останні новини — хто загинув, хто живий і чи з’явився шанс на евакуацію.
Ще одна проблема — поховання загиблих. За словами Гасаненко, підвали лікарні використовуються для зберігання тіл. І інформація про кількість загиблих не є офіційно підтвердженою.
Окупаційна влада, за її словами, ускладнює навіть процедуру поховання людей, загиблих через вибухи. Для отримання дозволу родичам доводиться їхати до селища Каланчак Скадовського району Херсонської області і там отримувати документи, де у довідці причину смерті окупанти пов’язують з діями ЗСУ.
«Підвали лікарні використовуються як морги, де просто звалюються тіла», — говорить Гасаненко. Тіла людей, загиблих від обстрілів і атак дронів, можуть місяцями залишатися просто на вулицях. Їх розтягують безпритульні собаки.
Танці з бубнами на дипломатичній арені
Україна б’є у всі дзвони, шукає будь-які двері, через які можна дістатися до людей в окупації. ООН фіксує катастрофу. Свідчення з Олешків множаться. Міністерство закордонних справ України звернулося до міжнародної спільноти через гуманітарну кризу на окупованій частині Херсонщини. Про критичну ситуацію на окупованих територіях Херсонщини, зокрема в Олешках, говорить президент України Володимир Зеленський.
Після опитування мешканців, зокрема Олешків та Голої Пристані, моніторингова місія ООН з прав людини в Україні констатувала: цивільні не можуть виїхати, продукти неможливо доправити до населених пунктів, а хворі та поранені не отримують необхідної медичної допомоги. ММПЛУ зафіксувала повідомлення щонайменше про 29 загиблих та 54 поранених цивільних в Олешках і Голій Пристані у 2026 році.
При цьому міжнародне гуманітарне право покладає на державу-окупанта обов’язок забезпечувати населення продовольством і медикаментами та сприяти доставленню гуманітарної допомоги. У випадку Олешків ці обов’язки лежать на Росії.
Україна шукає механізм, який дозволив би дістатися до людей, які опинилися в пастці. Міжнародні структури фіксують. Світ отримує свідчення. Але за межами заяв і звернень досі немає дієвого механізму, який міг би врятувати людей в облозі. Росія ж продовжує блокаду.
Керівниця Олешківської МВА Тетяна Гасаненко неодноразово брала участь у координаційних штабах, де питання Олешків обговорювали представники дипломатичних місій, консульства та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Також адміністрація перебуває у контакті з омбудсменом Дмитром Лубінцем.
Паралельно Росія запускає пропагандистську версію: нібито це ЗСУ не дають завозити в Олешки допомогу, атакують автомобілі з БПЛА та свідомо прирікають цивільних на голод. Так Кремль намагається зняти із себе відповідальність за наслідки окупації й перекласти її на Україну, нав’язуючи росіянам образ українців як «терористів» і «вбивць мирних жителів».
За інформацією Центру національного спротиву, така пропаганда має не лише виправдати злочини окупації. Трагедію Олешків Росія може використати для подальшого формування образу «ворога» всередині РФ — ворога, якому можна приписати голод, загибель цивільних та інші гуманітарні катастрофи. Це створює підґрунтя для виправдання війни, нових жертв і подальшої мобілізації росіян.
Делегація відчаю
Моя співрозмовниця Олена знову виходить на зв’язок. І повідомляє новини, від яких кров стигне в жилах — людям урвався терпець.
Завтра близько 20 мешканців Олешків вирушать — хто велосипедами, хто пішки — до сусіднього села по їжу. Близько 18 кілометрів в один бік.
75-річна бабуся сяде на велосипед, бо вдома — голодні собаки й коти. Серед тих, хто піде в похід, також поранені з місцевої лікарні. Деякі з них йтимуть аж до Скадовська. Жінка після реанімації, а чоловік — із розтрощеною рукою. В Олешках його руку прооперувати не можуть. Тож якщо він не дістанеться лікарні — руку, ймовірно, доведеться ампутувати.
Олена каже, люди попередили окупаційні війська про свій похід по харчі, аби ті не відкривали вогонь. «Хай хоч не вбивають з дронів». Жінка просить мене попередити наших військових, аби люди не потрапили під перехресний вогонь.
Отримавши від Олени таке прохання, я передаю його українському військовому підрозділу. В цей момент я особливо гостро відчуваю відповідальність за цю відчайдушну групу людей, яка наважилась рушити замінованою дорогою по їжу і допомогу.
У чаті з військовим приходить коротке: «++».
