Комбат, за яким плакали солдати, — експерт
Волноваха… 22 травня….перші втрати 51-ї бригади…
Цей матеріал про офіцера 51 бригади, комбата Леоніда Полінкевича, який загинув під Волновахою, я публікую третій рік поспіль.
Як я наважився в 2014 році поїхати до батьків Леоніда – досі не знаю. Та зустріч закарбувалась на все життя.
Очі батьків пам’ятаю й досі…. Мами Леоніда вже теж немає – пішла на небо, до сина… Пам’ять про Героїв маємо зберігати…
Комбат, за яким плакали солдати
Повагу від людей та своїх бойових побратимів офіцер Леонід Полінкевич із Колок Маневицького району заслужив ще за життя.
А тепер варто і державі подбати про пам’ять патріота, який з честю виконав до кінця свій військовий обов’язок.
Молодша сестра Леоніда Полінкевича Світлана, вчителька англійської мови Луцької школи № 24, відразу погодилась прийти до редакції.
Розмова була важкою, жінка ледь стримувала сльози, згадуючи всі важливі етапи життя брата.
— Льоня старший за мене на чотири роки, 19 вересня йому виповнився б 31, — розпочала свою розповідь Світлана. — Він був надзвичайно добрим, всім допомагав.
Ніколи не перечив батькам, бо вважав то неповагою. В старших класах уже вирішив, що хоче стати військовим. І ще дуже любив техніку — напевно, від тата талант передався.
А я завжди була поряд. На випускному, коли закінчив Колківську школу, під час складання присяги, як вступив до Харківського інституту танкових військ та коли закінчив його і став офіцером. А які він листи писав нам з інституту….
Світлана на хвилину задумалась, мабуть, пригадувала якісь уривки. Очі знову наповнилися слізьми, і вона продовжила:
— Він писав про життя, мрії, про те, як хоче мати сина… Кожний лист — сповнений неймовірним оптимізмом та жагою до життя.
Після інституту пішов служити у військову частину Володимира-Волинського. Жив у гуртожитку. У 24 роки одружився, і народилась донечка Олександра, для якої я стала хрещеною матір’ю.
А в 29 уже отримав звання майора. Щоправда, в підпорядкуванні мав лише кілька людей та чимало старої, занедбаної техніки.
Брат власним коштом купував запчастини, фарбу, постійно телефонував до тата і радився, як полагодити той чи інший механізм.
Радів, коли в частину приїхали механіки-волонтери, які безкоштовно допомагали ремонтувати військову техніку, казав, що ці майстри — неймовірні люди.
А згодом розпочалась березнева мобілізація. Льоня був пригнічений, бо в частину почали прибувати люди, які навіть не розуміли, навіщо їх сюди привезли та що вони повинні робити.
Світлана знову замовкла, перевела подих та продовжила розповідь:
— Коли чекала в Рівному тіло брата, то підійшли його бійці. Вони плакали і казали, що Льоня був дуже хороший командир, йому довіряли.
Він єдиний, хто зібрав увесь батальйон і відверто сказав: “Хлопці, нас відправляють на схід. Що маємо там робити — не знаю, але будемо виконувати наказ”.
Спочатку потрапили на Дніпропетровщину. Згодом передислокували їх у Донецьку область, хоча від нас це приховував.
По телефону розповідав, що там дуже важко психологічно: мовляв, місцевий люд переляканий, думає, що війська прийшли спалювати їхні будинки, грабувати та вбивати.
21 травня до нього прийшло “поспілкуватися” більш як 100 місцевих жителів, яких він намагався переконати, що українські війська не карателі.
Серед них були підбурювачі, що їх бачив на світлинах з антимайданівського табору.
У переддень трагедії о 21.30 мама до нього зателефонувала. Був веселий, сказав: “Мамо, все нормально. Я тобі передзвоню”.
Потім ще раз набрала його о 6-й годині, але зв’язку не було…
Зранку 22 травня в Колках всі знали, що Льоні вже немає. Тато йшов на роботу, вітався з усіма, усміхався, а люди відводили погляди.
Лише за кілька годин знайомий наважився повідомити йому страшну звістку.
Коли зайшла в селищну раду, мама лежала на підлозі, а батько враз почорнів.
Я не знаю, що насправді сталося під Волновахою, але очевидці з Нововолинська та Колок розповідали, що була страшна паніка, багато терористів та неймовірно щільний обстріл.
Врятувалися ті, котрі побігли в лісопосадку.
На жаль, без наказу з Києва ніхто не мав права ні окопатися, ні вистрелити.
Як з’ясувалось, командири просили перейти в інше місце, але їм не дозволили. На цей блокпост Льоня приїхав лише ввечері.
Комбриг 51-ї Володимир Яцків чи відчував, чи передбачав щось — усе телефонував у Київ, але ніхто не реагував.
Що далі тривала розмова, то важче Світлані було згадувати:
— Я сама поїхала зустрічати Льоню в Рівне, батьки того всього не витримали б.
Нам повідомили, що тіла прибудуть о восьмій ранку. Спека стояла неймовірна, а літак прилетів аж о 14.00.
Нікого з високопосадовців з Києва не було, лише місцеві військові. Ми просили віддати тіла відразу, як прилетів літак, без панахиди.
Місцеві офіцери погодились, але київські начальники не дозволили — таки провели показову панахиду і зняли сюжет для телебачення.
З особистих речей передали лише три іконки й посвідчення. А куди зникли годинник і мобільний — невідомо.
Удома ми з батьками відкрили ту дешевеньку труну з сантиметровими щілинами, прикритими прапором України, щоб переконатися, що то наш Льоня.
Поклали туди парадну форму. Невже цього заслужив від держави офіцер, який в останні дні сказав мені такі слова: “Свєта, я давав присягу. Знаю, на що йду, треба буде — життя покладу за Україну”?
З мамою Леоніда Полінкевича Галиною Андріївною домовилися зустрітися в кабінеті батька Олександра Олексійовича, який працює головою Колківської селищної ради.
Відразу побачив фотографію Леоніда. На мене дивилися голубі, як два озера, очі молодого хлопця.
Мама плаче, в батька сльози стоять в очах. Збиваючись, вона першою почала розповідати:
— Ми виховали його таким хорошим, а виявилось, що це нікому не потрібно. Льоню нам могли привезти ще 25-го числа, в день виборів, але то комусь в Києві було невигідно.
Соромно за тих керівників, які не спромоглись приїхати зустріти хлопців у Рівне… А найбільше мене обурила труна, шпарини на якій довелося заклеювати скотчем, щоб люди, яких прийшло дуже багато, могли нормально попрощатися…
Мені не потрібно героїзації загиблих під Волновахою, але й паплюжити їхні імена, як це робить частина військових, щоб зняти з себе відповідальність, не дозволю!
Я категорично відмовилась, щоб ховали його на Алеї Слави, адже це мій біль, моя кровинка.
Тим більше, що пропонували зробити це ті, хто паплюжив його. І в останню путь проводили його не трасою, а тією дорогою, якою бігав маленький Льоня.
Коли машина проїжджала повз дідову хату, де він народився, рідна тітка закричала: “Льоню, йди додому…”.
І машина в тому місці заглухла та вже не заводилась. Військові хлопці взяли труну, кажуть мені: “Йому так краще буде…” Я казала це на похороні, кажу й зараз: “Хай смерть мого сина буде останньою”.
У кабінеті знову запала тиша. Батько відвернувся, щоб я не бачив його сліз, а мати, важко дихаючи, з тугою в голосі продовжила:
— Ми з чоловіком готували його до іншого життя, хотіли, щоб він став учителем. Льоня любив музику, грав на акордеоні, тому був несподіванкою його вибір…
Уже 20 років їжджу на велосипеді, який він час від часу ремонтував мені. Люди сміються, мовляв, Андріївна не може купити новий, а я відповідаю: “Син казав, що я такого надійного не знайду”.
Трактор своїми руками фактично з брухту зібрав! А як приїжджав зі служби на день, то руки були чорні, порепані.
Вони в нього не відмивалися від мазуту… Ми й зараз не віримо, що його немає. Приїхали з поля і кажемо: “Льоню, ми вже вдома…”.
Важко давалися слова батькові, все стримував сльози. Та я бачив, як від болю та безвиході він стискав руки:
— Востаннє бачили Льоню 8 квітня. Тоді померла його бабуся. Військові вже були на посиленому режимі, але він вирвався, щоб попрощатися з нею…
Ніхто в Києві на них там не зважав. Син просив дозволу окопатись, стати в бойову позицію, але йому казали, щоб не смів ставити під сумнів правильність наказів вищого командування.
Коли запитав у комбрига Яцківа, чому Льоня знову на блокпосту, адже добу відчергував, то у відповідь почув: “Солдати сказали, що не будуть стояти, якщо Льоні з ними не буде, ніхто інший їх не влаштовує.
Мусив знову послати його туди”. Як не крути, трудно було тим мобілізованим, які звикли до мирного життя, а на полігоні протягом трьох тижнів два рази стріляли, яких навіть психологічно не підготували давати відсіч ворогові.
А там, під Волновахою, їх атакували професіонали. Спочатку під’їхали машини, сказали, що вони з батальйону “Донбас”, заговорили солдатів, а в цей час інші підповзали…
Час мине, поговорять люди та й забудуть, а з нами цей біль залишиться до кінця, бо він — як безодня, що не має ні кінця, ні краю.
P. S. Костянтин Зінкевич розповів, що Леонід Полінкевич був дуже доброю людиною та порядним офіцером, а в останньому повідомленні, яке надійшло йому від комбата, він просив придбати радіостанцію, бо бійці… загубили.
Гарантував, що поверне кошти, коли отримає платню за службу…
Что думаете по этому поводу? Оставьте свой комментарий
