Кому вигідний хаос з кандидатами
Жодна система не може перейти з одного стану регуляції в інший без перехідних процесів, що супроводжують ці зміни, і яким зазвичай притаманний дезорганізаційний характер.
При цьому чим глибші зміни всередині системи, тим більша амплітуда коливань перехідних процесів, і тим сильнішим може виявитися їхній деструктивний характер.
Це підтверджують і суперечливі передвиборчі колізії, які нині переживає Українська держава як соціально-економічна система.
Підготовка до виборів 2019 року проходить в екстремальних умовах: війна, складні перехідні процеси в економіці, освіті, військовому будівництві, в науці й культурі, а ще демографічні й еміграційні проблеми.
А також дезорганізаційні процеси, пов’язані, зокрема, з непропорційно великим для країни числом бажаючих (дуже суперечливих стосовно політичної та інтелектуальної якості) обійняти пост глави держави, що відчутно підвищує ентропію суспільства.
Саме виникнення хаосу в Україні й домагаються її недруги.
Нині демократичні зрушення у світі без участі народу не відбуваються. Але одна річ, коли він (народ) ставить перед собою чітку мету, обмежену реальними умовами і здійснювану залежно від цих умов.
Й інша річ, коли маси емоційно збуджуються примітивними гаслами, що не мають під собою ґрунту для їх втілення. Коли лідери натовпу своїми діями впливають на емоції, граючи при цьому на найбільш уразливих почуттях натовпу, обіцяючи негайне виконання усіх його побажань: досягнення економічного успіху й тріумфу справедливості, забезпечення загального добробуту.
А це, мовляв, станеться тільки за однієї умови: в разі взяття влади цими привабливими й зрозумілими для загалу політичними лідерами. Які насправді є звичайнісінькими популістами.
Тобто гра з електоратом ґрунтується на експлуатації примітивних почуттів. Слід визнати, що така тактика має значно більший успіх, ніж апелювання до розуму виборця, і дає тим помітніший ефект, чим нижчий інтелект суспільства.
Одним із найважливіших методів управління натовпом, методом, який містить у собі одночасно крайній примітивізм і підступність, є лестощі, які юрба завжди прихильно сприймає.
«Народ мудрий, народ завжди має рацію!». Ну, як же не повірити в таке, якщо це так приємно. «Народ непогрішимий!» – також приємно, а отже, і правильно. «Наша мета – щастя народу, справедливість!» Зовсім добре! Поводирям залишається тільки взяти владу і вести народ до світлого майбутнього…
Історія людства подає величезну кількість доказів брехливості таких тверджень. І можна зробити шокуючий для обивателя висновок: у всі часи улюбленим заняттям різних народів було те, що вони дозволяли себе дурити – починаючи зі стародавнього Вавилону і закінчуючи порівняно близьким нам періодом.
Народ є народом лише тоді, коли він складається з особистостей. Якщо особистостей нема – народ перетворюється на натовп, котрий стає легкою здобиччю спритних пройдисвітів.
Саме тому авантюрники від політики ненавидять найменший вияв індивідуальності, воліючи мати справу з «масами». Політичні шахраї чудово усвідомлюють, що щедрі обіцянки, які вони роздають народові, насправді нездійсненні, й виконувати їх, звичайно, не збираються.
Передвиборча тактика політичних пройдисвітів укладається в доволі примітивну послідовність: використовуючи перехідні суспільні процеси, підсилити дезорганізацію суспільства, відтак викликати довіру в збіднілого, злюмпенізованого й недалекоглядного електорату з допомогою примітивних, але вельми привабливих лозунгів, усіляких хитрощів.
А захопивши владу, утримувати її різноманітними методами, насамперед силовими, включаючи терор.
Один із найпоширеніших методів передвоборчої агітації, який відомий ще з часів стародавнього Риму, – організація видовищ та брутальний підкуп електорату.
Однак бути хитрим ще не означає бути розумним, а бути хорошим тактиком не означає бути таким же хорошим стратегом. Тактик може виграти бій, але якщо він поганий стратег, то може програти кампанію.
Будь-які політичні вибори – це критичні задачі, які суспільство має навчитись правильно розв’язувати. А це вимагає підвищення загального інтелектуального рівня суспільства. Тенденція до зростання IQ спостерігається у частини суспільства, що бере участь в інтелектуальній праці, а також є закономірним наслідком процесу адаптації гомо сапіенса до новітніх умов і вимог інформаційного суспільства.
Однак відбуваються й протилежні процеси: різке підвищення кількості неврозів унаслідок збільшення інформаційних потоків (зокрема поширення усіляких вигадок, агресивних маніпуляцій над людським розумом, різноманітних інформаційних атак), які перевищують можливості їхього опрацювання мозком гомо сапієнса.
В усякому разі якщо його інтелектуальні можливості й зростають, то цей процес вкрай повільний і не встигає за швидкістю пред’явлення критичних задач.
Якщо ж звернутися до так званого колективного розуму суспільства, його інтелекту, то є ряд цікавих обставин, підтверджених експериментально. Так, загальний інтелект групи людей, яка сформувалася на принципах самоорганізовування, досягав найвищого значення тоді, коли найвищий показник інтелекту мав лідер.
Якщо ж він призначався «адміністративно», то загальний інтелект групи був нижчий за інтелект прихованого авторитета. Образно кажучи, сто посередніх фізиків не створять одного Ейнштейна, а сто ординарних скульпторів – одного Мікеланджело.
Колективний інтелект суспільства може виявитись ефективним тільки за найдемократичнішої організації держави, поза будь-яким виявом адміністративного управління чи тиску.
Цей висновок, зокрема, підтверджує історія обрання українських президентів. Народ не склав іспит на політичну зрілість ані у 1994 році, ані в 1999-му, ані в 2010-му, коли, розчарувавшись у виборі 2004-го, обрав «ватника», а після 2014 року перманентно висловлює своє невдоволення (дуже часто обґрунтоване) людиною, за перемогу якої віддав більшість голосів у першому турі президентських виборів.
Щось негаразд з колективним інтелектом українського суспільства…
