Любов чи шахрайство? 90-річна наречена з Вінниці: «Я закохалася по вуха!..»

— Допоможіть старій шанованій жінці, — говорив чоловічий голос. — У неї хочуть відібрати квартиру. Її вже навіть в РАЦС водили. Аферист знає, що робить. Після розпису він стане першим претендентом на бабину житлову площу.

Співрозмовник ще сказав, що родичі категорично проти такого весілля. Але баба їх не слухає. Або не розуміє, що робить, або її вже чимось напоїли.

Той, хто телефонував, свого прізвища не назвав. Тільки повідомив номер телефону внука бабусі. Костя, так звати внука, погодився провести журналіста у квартиру до своєї бабусі.

Йшли з думкою допомогти захистити її помешкання. Натомість почули розповідь про палке кохання у 90 років!

До того дня, коли їх мають офіційно назвати чоловіком і дружиною, залишилося небагато часу. Що ближче дата одруження, то наречена більше вагається у прийнятому рішенні.  Чому?

І цілує, і на руках носить

Ганна Степанівна Дучел проживає у 2-кімнатній квартирі в одному з будинків у центральній частині Вінниці. Вона кандидат філософських наук, багато років працювала у педагогічному інституті у Вінниці. Перед тим була партійним працівником в обкомі партії – завідувала відділом шкіл і освіти. Має два дипломи про вищу освіту. Закінчила Київський педагогічний інститут, а також Академію суспільних наук при ЦК КПРС у Москві. В радянські часи це був провідний вуз для підготовки ідеологічних кадрів.

Що їй уже 90, складно повірити. Ходить без ціпка. Не сутулиться. Коли відчиняла двері, тримала у руках газету, яку перед тим читала.  А голос який дзвінкий! Через деякий час після початку розмови, виходить, щоб переодягнутися у сукню. Несподіваних гостей зустріла у халаті. З розмови стає зрозуміло, що бабуся на роздоріжжі.  Родичі і сусіди їй відверто кажуть: «Для чого ти позоришся?». І вона їх розуміє. В той же час відчуває, що їй добре з Сашею, так називає претендента на її руку і серце. І на квартиру теж.

— Він так не приховує того, що надіється на квартиру, — розповідає Ганна Степанівна. — Каже, десь же має жити після одруження.

За словами бабусі, вона третій рік знайома з Олександром.

— Дійшло до того, що Саша вже ночує в мене, — продовжує розповідь. — Але разом не спимо: він на своєму ліжку в одній кімнаті, я на своєму – у другій кімнаті. Звикаємо до нової обстановки. Інтимної близькості не було і не буде. Просто приємно, що красивий чоловік поряд, що я не одна.

— Квіти, цукерки дарує?

— Ні. Замість цього приносить картоплю, капусту. Готує обіди. Правда, купує за мої гроші. Бо сам не має постійної роботи. Буває, приносить щось із свого городу. У нього під Вінницею є батьківська хата. Сьогодні приготував суп.  Зранку ми їздили з ним у лікарню. Довідку треба взяти. Бо родичі кажуть, що я недієздатна. То Саша хоче, щоб лікарі підтвердили, що у мене з головою все добре. Не взяли, щось там не вийшло. Якщо у Вінниці не дадуть, повезе мене в Київ до лікарів. Бо мої проти такого шлюбу. Можуть лікарів попросити не давати довідку.

— А ви що?

— Слухаю всіх і усміхаюся.

— Скажіть чесно: закохалися?

— По вуха. І це в 90 років (знову лунає гучний сміх). А знаєте, чому? Тому, що не знала, що таке любов.

— Цілуєтеся?

— Тільки у щічку. Він мене, а я його (сміється!) – Це приємно, не буду приховувати.

— На руках носить?

— Носить. Буває, повернеться додому, схопить на руки, а я тоді, вірите, забуваю, скільки мені років. А взагалі-то живемо з ним, як… два дружні хлопці.

Гірке щастя

Під час розмови з пані Ганною весь час був присутній її внук, 35-річний Костянтин. У нього квартира у цьому ж будинку, тільки поверхом нижче. Він не промовив жодного слова. Тільки слухав і слухав. Бабуся подивилася на Костянтина і, здається, забула про все, що говорила раніше:  «Ми з внуком вирішили, що це буде не одруження, а комедія, треба  якось від цього відкараскатися, відправити мого жениха». Говорить, а сама подивляється на двері: «Де ж це Саша так довго ходить? Хочу, щоб ви його побачили. Він високий, красивий, розумний, але хитрий. На вигляд – картинка хороша, чому б мені не бути поруч з таким цікавим чоловіком?» — знову змінює свої думки 90-річна бабуся. Кімната вкотре наповнюється її звичним сміхом.

— Яка ж це у нас різниця у роках? – подумки рахує. – Якщо мені 90, а йому 42, то… Ет, самі рахуйте! Після цього знов звучить сміх.

— А він не соромиться ваших років?

— Ні, він так зі мною, ніби ми ровесники, — розповідає Ганна Степанівна. — Не знаю, чому і чим це можна пояснити. Бачу, він щирий. Нема підстав йому не довіряти. Каже, що любить мою душу. Те, чого не видно зовні. Любить тільки мене і більше нікого. І нікого не любив раніше. Характер, бачите, який у мене – я завжди весела, з жартами, іронією. Такою була завжди. Йому це підходить.

Бабуся зізнається, що у неї з чоловіками з молодості не заладилося. Заміж вийшла у 20.  Погодилася одразу, як тільки запропонували. Було це після закінчення інституту. На роботу направили у Бершадське педагогічне училище. Вона викладала педагогіку і психологію, а він – російську мову.

— Знайомі були тільки два місяці, — згадує пані Ганна. – Познайомилися у вересні, коли почався навчальний рік, а під час святкування річниці Жовтневої революції, запропонував одружитися. Син народився. Але згодом чоловік захворів на психічні розлади. Батьки забрали його. Так ми розлучилися. Тепер уже й сина нема. Внук залишився. Є ще сестра у Вінниці.

Під час навчання в інституті подруги заздрили Ганні. Чому? Бо за нею впадав молодий красивий офіцер.  Два роки зустрічалися. Така любов була! Київ, Хрещатик, Володимирська гірка – де вони з ним тільки не бродили. Ходили в кіно, на танці. Дівчата заздрили: «От Анці повезло». Ганна написала мамі листа, що приїде в гості з хлопцем.  Та він відмовився їхати.

-Тільки тоді зізнався, що одружений, що росте дочка, — згадує бабуся роки молодості. — До того показував військовий білет, там було написано, що не одружений, а коли довелося їхати до мами, карти відкрилися. Такі після війни ухажори були.

Під час роботи в обкомі партії у Вінниці до неї залицявся академік з Києва. Напередодні якогось свята надіслав посилку. В ній – плитки шоколаду і цукерки. Загалом – вісім кілограмів! У той післявоєнний час це була велика розкіш. На що ще могла сподіватися від академіка, коли він теж мав сім’ю?

— А Саша не жонатий, — продовжує пані Ганна. — Коли дізналася про це, ще більше став подобатися. Запропонував заміж – погодилася, а тепер думаю, може, не треба було заяву у ЗАГС заносити?  Якесь гірке у мене щастя.

Одного разу пані Ганна щось не заладила з Олександром. Каже, образився. Пішов. Вона не стала зупиняти. Через деякий час захотілося знову побачити. А номера телефону не знала. Почала дзвонити у місця,  про які розповідав, де буває. Знайшла. Попросила, щоб повернувся. Він прийшов. Помирилися. Відтоді знов разом.

Годинник показував по сьомій вечора. Однак наречений на порозі так і не з’явився. Не вдалося зустрітися з ним і в наступні дні. Нарешті пан Олександр відповів на телефонний дзвінок. Зустрічатися із журналістом відмовився. Пояснив причину. Сказав, що Ганна Степанівна його відправила. Тому нема про що говорити.

Я полюбив її душу, а не плоть

— Вона не сама прийняла таке рішення, — каже у телефонній розмові пан Олександр. – Це внук на неї вплинув. Він мені сказав залишити квартиру і не з’являтися там більше. Ганна Степанівна цього б не зробила, я знаю. Їй було добре зі мною. Я полюбив її душу, а не плоть. Допомагав їй, доглядав. Ми ходили на прогулянки. Гуляли у парку. Хто б її ще повів на фонтан? Так би й не бачила тієї красоти. Нічого протиправного я не робив.

Співрозмовник каже, що він людина віруюча. Тоді як Ганна Степанівна все життя була атеїстом. Хотів навернути її до релігії, щоб хоч на старості пізнала Ісуса.

— Можливо, вона ще передумає, адже було вже так, що ви пішли, а вона вас шукала?

— Знаю, що нам треба захищати своє щастя. Знаю, що одній їй буде непросто. Але на мої дзвінки вона не відповідає. У під’їзд не зайдеш, бо на дверях домофон. У квартирі, між іншим, залишилися деякі мої речі.  Забув забрати. Доведеться все-таки повернутися. Рішення має прийняти Ганна Степанівна. Я визначився. Вона ж піддалася впливу. Це її вибір.