Олесь Доній: Порошенко – найбільш проросійський президент, який може бути в Україні
«У Путіна з Порошенком є таємний план включення «ДНР-ЛНР» у тіло України»
Колишній депутат Верховної Ради, громадський та культурний діяч Олесь Доній без зайвої скромності називає себе одним з тих, хто був причетним до здобуття незалежності, 25-ту річницю якої Україна нині святкує. «Революція на граніті» на початку 90-х, яка стала фактично першим Майданом, завершилась ухваленням Верховною Радою Акту проголошення незалежності, а роль студентських рухів, які складали кістяк тієї революції, справді не варто недооцінювати.
Доній був одним з найактивніших учасників тих подій і нині є одним з наймолодших політиків, які були свідками утворення молодої української держави. В розмові з «Главкомом» за столом «Останньої барикади» на Майдані він розмірковує, чому Україна з 1991 року так важко рухається вперед, і вбачає ледь не головну перешкоду її розвитку… в персоні нинішнього президента.
«Україна втратила історичний шанс для змін, коли не було довершено «Революцію на граніті»
Незалежність ми святкуємо в не дуже оптимістичній атмосфері. Чи це закономірний результат того, що, як полюбляють повторювати деякі експерти, самостійність із самого початку українцям дісталася «на халяву»?
Це московська теза, яку впроваджували тамтешні історики й політологи, і через російську інформаційну кампанію вдовбили навіть у голови багатьох українців. Вони постійно стверджували, що Україні незалежність була подарована, впала з неба, в крайньому випадку, з’явилася завдяки трьом підписам у Біловезькій Пущі. Натомість нам треба усвідомити, що Україна незалежність виборювала, виборола, і ті, хто говорить про її «халявність», фактично зневажають пам’ять сотень тисяч українців, які боролися за незалежність. Якщо вже не копати глибоко до повстання Мазепи, принаймні варто пам’ятати, що були визвольні змагання 1918–1921 років, боротьба УПА, загиблі в таборах Стус, Литвин і Тихий, самоспалення Гірника, зрештою боротьба сотень українців наприкінці 80-х – на початку 90-х. Все це вело до незалежної України. І я як людина, яка виборювала незалежність у кінці 80-х – на початку 90-х, це стверджую. Якби не було нашої боротьби, не було б ніякого 91-го року і ніякого Біловежжя. На жаль, кожен з наступних президентів хоче писати історію від себе: Ющенко писав історію з Помаранчевої революції, Порошенко – тільки з часів Євромайдану, забуваючи, що Україна постійно боролася. Понад те, на референдумі 91-го року до сотень тисяч пасіонаріїв, які виходили на вулиці і кидалися під колеса під час останнього військового параду радянської армії в Києві, приєдналися мільйони людей, які поставили свій підпис за незалежну Україну. Це теж боротьба і самовизначення.
У 90-х навіть комуністи були змушені цей тренд підтримати.
Так, інша справа, що у національно-визвольного руху забракло сил повністю взяти владу до своїх рук, як ми – студентські рухи – цього вимагали. Буквально кілька наших однодумців у Верховній Раді, як Степан Хмара, нас підтримали, але більша частина не зрозуміла і дозволила комуністам очолити вже нову державу. А потрібні були перевибори Верховної Ради, і саме через цю нашу вимогу на нас чинився найбільший тиск Народним рухом та Народною радою. Вони не розуміли необхідності усунення комуністичної влади й того, що саме в той час, коли комуністи захиталися, країна прагнула змін. Причина – страх втратити депутатські мандати, які вони нещодавно отримали. Після того вже була офіційна змова між Компартією та Народним рухом – щоб не допустити нас до політики, вони підвищили віковий ценз для балотування з 21 до 25 років.
А після перемоги Кравчука в 91-му всі унікальні можливості для усунення комуністів від керма влади було втрачено. Якби ми це зробили, то пішли б шляхом Польщі, Чехії, Литви та інших країн Центральної Європи. Їхні «оксамитові революції» відбулися у 89-му році, і в 90-му відмінність між ними та Україною становила всього-на-всього рік, а тепер – уже 20 років, якщо не більше. Чорновіл усвідомив нашу вимогу лише через два роки, коли в 92-му порушив питання перевиборів, але було вже запізно. Суспільство не було тоді готове до того, що запропонували студентські ватажки, і саме там лежить коріння нашої подальшої політичної деградації. Бо комуністи оговтались і, усвідомивши вагу коштів, призначили бути бізнесменами вихідців з Компартії, комсомолу, КДБ, до яких долучився криміналітет. Було сформовано фінансово-промислові групи, між якими розподілили фінансові потоки. Населення було свідомо доведено до бідності і так само свідомо в такому стані тримається, тому що бідними легше керувати.
Економічно вагома верхівка навчилася використовувати різноманітні партії залежно від своїх інтересів і почала їх купувати. Якщо наприкінці 80-х – на початку 90-х люди самостійно фінансували громадсько-визвольні організації та революції, то потім громадяни стали настільки бідними, що й досі не можуть утримувати громадські організації та партії. І тепер революції відбуваються за кошти, зокрема, й частини олігархату: навіть під час Євромайдану народ скидався на намети і їжу, а сцену утримувало керівництво політичних партій, за якими стоять олігархічні структури. Таким чином олігархи можуть контролювати політичні процеси – причому купувати то проукраїнські партії, то проросійські. Відповідно, тепер розірвати це замкнене коло в сто разів важче, ніж у 90-му. Олігархи зосередили в своїх руках просто величезні ресурси, оргструктури, і доки не збільшиться добробут людей, вони не зможуть підтримувати альтернативу.
Тобто всі розмови про краудфандінг як джерело фінансування політиків – це порожні балачки?
Прикро, але, на жаль, люди стають ще біднішими. Навіть першопочатковий волонтерський рух для допомоги фронту з кожним місяцем зменшувався, зокрема через вичерпання фінансових можливостей людей. І зараз ми бачимо, як дедалі більше відомих блогерів, журналістів, політтехнологів починають орієнтуватися на співпрацю з владою з економічних причин.
Але повернімося до помилкових тез, з однієї з них ми почали. Ще одна така теза нині популярна серед патріотичної частини: що незалежність була не така, бо не була скріплена кров’ю. Не кров скріплює незалежність, а самосвідомість – від того, що мого товариша вб’ють, моя самосвідомість не стане кращою. Є країни, які здобули незалежність без жодної краплини крові – Естонія, Словаччина – і від того вони не є менш успішними чи незалежними. Проблема не в тому, що у нас в 91-му році не пролилася кров, а в тому, що значна частина української нації досі не усвідомила себе частиною цієї нації. Це проблема мовно-культурного порядку, світоглядна, яка, на жаль, за 25 років не була довершена значною мірою тому, що не було системної гуманітарної політики. А це у свою чергу пов’язано з тим, що жоден з п’яти президентів України не боровся за незалежність – вони не були з нами по один бік барикад, коли ми боролися за незалежність наприкінці 80-х – на початку 90-х. Вони були тоді або по інший бік барикад, або вичікували, хто переможе.
Але якщо тверезо подивитись в минуле, то виявиться, що навіть Кучма з Дмитром Табачником, які нічого не виборювали, свого часу зробили для українізації суспільства більше, ніж деякі «професійні» патріоти.
Дійсно, при Кучмі і Табачнику проводилась українізація, але можна було її проводити більше. Вони, як свого часу Кравчук, відчували загальний тренд, що суспільство готове до цього, і відповідно до цих трендів працювали. Саме тому, коли Табачник вважав вигідним, він першим, ще до Ющенка, порушував питання про Голодомор, а коли Росія посилилася, почав писати статті, спрямовані на розкол нації, і допомагати деукраїнізації. Тобто залежно від політичної ситуації змінювався й вектор цих політиків. Так і Кучма, який був вихідцем з українського села, писався за паспортом то росіянином, то українцем, залежно від того, коли і як було вигідно. Власне, й Порошенко, залежно від потреби, може бути і таким, і таким. Людей із системним українським мисленням фактично не було у владі за 25 років, бо вони туди не допускалися. І Україна втратила історичний шанс для змін не під час Помаранчевої революції і Євромайдану, а в 90-му році, коли не була довершена студентська «Революція на граніті».
Ви казали, що влада свідомо тримає суспільство у злиднях. Багато хто зазначає, що Майдани відбувалися якраз у часи, коли у народу з’являвся певний «фінансовий жирок». Тобто, за вашою теорією, будь-який глава держави з огляду на це намагатиметься тримати громадян у відносній бідності, щоб вони не починали «з жиру біситися»?
Не «з жиру біситися»! Просто тоді у людей з’являється можливість починати думати і діяти. Якщо у людини нема коштів, тоді вона всі свої зусилля спрямовує на пошук можливостей для їжі, даху над головою, освіти для дітей та лікування, вона не думатиме про демократію.
Але ж є небезпека: якщо надто затягти зашморг, у людей просто «зірве гайки» – на осінь активно прогнозують соціальні бунти після отримання нових платіжок.
У спогадах Махна, які, боюсь, читало радянське керівництво, є таке: постачання людей до армії припинилося в 21-му році, коли почався голод. Тоді чоловіки покидали зброю і почали думати, як прогодувати родину. Аналогічно повстанський рух по всій Україні було знищено остаточно Голодомором, бо голод не спонукає до боротьби, а винищує можливість боротись.
Тобто ви не вірите, що народний гнів восени може призвести до перевиборів?
Яких?
Принаймні парламенту.
Перевибори парламенту жодної користі країні, на жаль, не додадуть. Допоки буде цей президент, у України взагалі немає жодних перспектив до розвитку. Порошенко абсолютно контролює парламент і так само контролюватиме наступний. Тож потрібні перевибори не парламенту, а президента, але нація навіть думати про це ще не готова.
Але представництво президентської сили в наступному парламенті ризикує дуже скоротитись.
Це неважливо. На нещодавніх довиборах у семи округах з формальної точки зору Блок Порошенка не взяв жодного, але серед переможців опозиційним можна назвати лише одного з двох представників «Батьківщини».
Натякаєте, що інший – Руслан Богдан – дрейфуватиме до влади?
Людина, пов’язана з бізнесом, уже залежна. Решта ж п’ять переможців – або чітко йшли у співпраці з Адміністрацією президента (самовисуванець Микитась, Шахов з «Нашого краю»), або представники УКРОПу, які залежать від фінансових інтересів Коломойського, а кожен олігарх іде на уклін до Адміністрації. І попри формальну фронду, в потрібний час вони голосуватимуть так, як потрібно президенту.
Тобто ви впевнені, що президент повністю контролює владу, незважаючи на проблеми з рейтингом і парламентську турбулентність?
Абсолютно, і це жах для країни – у нас дедалі більшає монополізація політичної, економічної і медійної влади в руках людини, яка є абсолютним рафінованим злом. Таким чином, Україна приречена на животіння. Нагадаю, що до Майдану найбіднішою країною в Європі була Албанія, а зараз вона розвивається краще за нас.
По-вашому, Порошенко є таким самим злом, як і Янукович, з яким було одразу все зрозуміло?
Вони однакового штибу, просто те, що Янукович – зло, було зрозуміло для патріотично налаштованої частини населення. А те, що Порошенко – зло, для значної цієї частини незрозуміло, бо він розмовляє українською, говорить про Європу, демократію. Він є підступнішим злом, ніж Янукович, але вони діти абсолютно однієї системи.
Порошенко вбиває чесність. Наша відмінність від Європи зараз полягає в інших ціннісних категоріях – там і політик має бути чесним, і в суспільстві зовсім інший рівень відносин. В Україні ж з самої гори задається тренд «брехати», бо у нас на чолі держави – паталогічний брехун. А це задає тренд для будь-якого чиновника і, відповідно, далі для всього суспільства, що нормально брехати і використовувати державну посаду задля особистого збагачення. Ну, добре, за рік президентства в Києві побудували 20 магазинів «Рошен». Кожен голова обласної, районної адміністрації, начальник управління освіти знає про це і йде на посаду для того, щоб поставити не 20 магазинів, а один ларьочок або відкрити одну фірмочку.
Вам не здається, що для українського суспільства була б занадто радикальною зміна Януковича одразу на святійшого Папу Римського?
От тоді ми й будемо ще 125 років далі і далі відставати від Європи. Польща замість комуніста обрала Валенсу, Чехія – Гавела, тобто вони спробували обрати своїх «пап римських». Принаймні спроби очищень там роблять, а у нас їх просто нема. До речі, Папи Римські – теж далеко не святі, у них теж дуже важкий історичний бекграунд.
Але не можна казати, що західні політики взагалі не брешуть і завжди відверті з електоратом. Подивитися хоча б на нинішню американську президентську кампанію.
Скільки існує суспільство, існують і брехня, і неправда, яку можна трактувати «на благо». Але відповідальність там набагато більша: той самий Трамп змушений був визнати, що не завжди каже правильні речі. Навіть не завжди брехливі, а несправедливі слова потім бумерангом б’ють по політику, його рейтингу, і він думає, як з цієї ситуації вийти. У нас же – ні. Я не бачу стотисячної маніфестації з вимогою продати «Рошен», як Порошенко обіцяв. А ще є «5 канал», «Ленінську кузню»… Людям це не потрібно.
«Громадянське суспільство насправді не проявилося після Майдану»
Нещодавно відомий економіст Олександр Пасхавер зазначив, що люди, які стояли на Майдані, самі взяти владу були неспроможні, тож делегували її представникам старої системи, але з вимогою контролювати їхні дії. А реформи помаленьку, але відбуваються…
Я дуже поважаю цього економіста, але… Хоч би яка була влада, він завжди каже, що все йде дуже добре. Я з ним постійно дискутую в цьому плані. Зі стратегічної точки зору з ним можна погодитися – у нас же немає сталінізму, тож це кращий період, ніж у 32-33-х роках. Але якщо порівнювати з країнами на захід від України, то виявляється, що ми все далі й далі від них. Грубо кажучи, якщо за рік ви робите крок уперед, то вважаєте, що зробили позитив. Але якщо порівняти, що ви – один зі ста, а всі решта зробили десять кроків уперед, то виходить, що ви зі своїм одним кроком відстали ще більше, аніж рік тому. Безперечно, Україна прогресує за 25 років, але відстає ще більше у своєму прогресі від решти країн Європи. І за часів Порошенка ця відстань збільшуватиметься ще стрімкіше – ми світоглядно віддаляємось.
І все ж зараз наше дуже гучне громадське середовище намагається контролювати владу, а влада робить вигляд, що прислухається, й іноді під тиском переглядає якісь свої рішення.
Я неодноразово казав і до Майдану, і на ньому, і зараз кажу: необхідно створити структуру на кшталт польської «Солідарності». Така структура мала б і протистояти попередній владі, і контролювати наступну. Почувши цю мою ідею, керівники партій тоді створили об’єднання «Майдан», до якого залучили громадські організації, активістів, журналістів – їх там асимілювали, кільком дали місця у списках, і за відсутності подальшої потреби цю організацію просто викинули. Виявилося, що так зване громадянське суспільство, яке насправді не проявилося після Майдану, не спромоглося створити таку структуру, бо не в змозі її утримувати. Аналогічна проблема була й під час Євромайдану, і під час Помаранчевої революції. Тому структури зараз або створюються згори, або утримуються кланами.
Ще є грантові…
До речі, Каськів якраз побудував свою «Пору» на грантовій основі. Тобто гранти не є запорукою ідеалізму та чесності. І це все не призводить до створення реальних контреліт. Колись за часів Януковича я намагався працювати на об’єднання різних громадських структур, які брали участь в акціях протесту проти Януковича. Виявилося, що це нереалістично. Хоча всі ці громадські активісти бігали з гаслами «Геть партійні прапори!», виявилось, що при всіх їхніх хороших якостях їхні амбіції не дозволяють бути на рівних з іншими. Їм достатньо було, щоб на них орієнтувалася невеличка групка в 20–30 осіб. І потім всі ці люди, що кричали «Геть партійні прапори!» на парламентських виборах не створили власну структуру, а вчепилися за хвіст великих партій, щоб стати депутатами. Думаю, багатьох з осіб, яких ми визначаємо як громадських персонажів, ми побачимо і в наступному парламенті. Але питання в тому, чи допоможе це змінити парламент, бо поодинокі потрапляння – кажу це як людина, яка була в парламенті «білою вороною» – не допомагають. Ну, голосував я персонально своєю карткою і знадобилось десять років, щоб ця ідея стала популярною в суспільстві. Її (ідею персонального голосування. – «Главком») використали, щоб потрапити до парламенту, і зараз майданівці так само голосують чужими картками, як раніше регіонали. Так от, щоб змінити ситуацію, потрібні не поодинокі громадські активісти, а треба перестрибнути через власні ревнощі і заздрощі, щоб навчитися працювати з іншими.
Наразі заявлено про один абсолютно новий проект – так звану партії Саакашвілі з попередньою назвою «Хвиля» – та фактично рестарт невезучого «Демальянсу», до якого додаються відомі персони, котрі вже побували в президентській фракції. Чи ви покладаєте на ці сили певні надії?
Окрім того, щоб заявити, що вони молоді за віком, потрібно проявляти себе в діях, зокрема демонструвати вміння спілкуватись із потенційними союзниками. Те, що цих проектів кілька, означає, що щось не виходить спілкуватися між собою. Безперечно, Адміністрація президента зацікавлена, аби їх було кілька. Те, що там, як у кожній політичній партії і громадській організації, є агенти СБУ і ті, хто співпрацює з владою за гроші, на жаль, можна підозрювати. Чи візьмуть гору ідеалізм, романтизм та ідеологічна спрямованість над цією агентурою, покаже час. Але для цього потрібно вирішити проблему ревнощів і неготовності співпрацювати з однодумцями.
Наприклад, студентська «Революція на граніті» свого часу показала зовсім інший приклад: ми взяли трьох співголів – з заходу, сходу та Києва. Ми не змагалися, чия організація чисельніша чи чиї гасла важливіші, а були на рівних. Якщо є більша ідея – а у нас це тоді була незалежна Україна – вона дозволяє переступити через дрібні роз’єднання. З початку ж 90-х ідейні люди в політику приходять на різних хвилях, але загалом вона приваблює людей, які хочуть використовувати політичні посади з метою матеріального збагачення. Проблема не в одному Порошенку, а в сотнях тисяч «маленьких порошенків».
Нардеп Сергій Лещенко вважає, що Порошенко на наступних президентських виборах, якщо в нього зовсім погано буде з рейтингами, може зробити ставку на вашого давнього знайомого Юрія Луценка. Чи варто такі прогнози сприймати всерйоз?
Порошенко бачить себе на другому терміні, про що він у своєму оточенні неодноразово говорив. І окрім двох термінів, він бачить контроль над державою й надалі. Взагалі, для Порошенка Путін і путінська модель керування державою є прикладом. Він не може про це відкрито сказати, але, якщо аналізувати всі його дії, це стає очевидним. Луценко йому потрібен заради піару, бо, на відміну від Шокіна, він набагато талановитіший і розуміє, що треба робити генпрокурору для збільшення рейтингу влади.
У Порошенка ж є план, який свого часу здійснили Єльцин із Зюгановим та Кучма із Симоненком, тобто виведення в другий тур ще менш популярного проросійського, «ватного» політика. Тоді у суспільства не буде вибору, і воно між умовним Бойком-Вілкулом-Мураєвим і Порошенком буде змушене обирати останнього. Але на цей момент голосів на те, щоб вивести такого суперника для Порошенка у другий тур, немає – через відсутність виборців Криму і частини Луганської та Донецької областей. Тому таємний план Путіна з Порошенком з інкорпорації «ДНР-ЛНР» у тіло України і має для Порошенка сенс.
Якщо це так, то чи розуміє Путін, що допомагає провести Порошенку його «багатоходівку»?
Порошенко робить те, що йому дозволяє Путін. Він – найбільш проросійський президент, який може бути в Україні, і саме тому Путін його підтримує. Нагадаю, за законом про окремий статус деяких районів Донецької і Луганської областей легітимізується «ДНР-ЛНР». Щойно там відбудуться місцеві вибори, вони отримають право голосу на парламентських і президентських виборах і з’являться ті самі кілька мільйонів голосів, яких не вистачає Порошенку, щоб вивести в другий тур необхідного кандидата. Самому Порошенку 20% рейтингу влади буде достатньо, аби пройти у другий тур, але будь-кому з проєвропейських демократичних кандидатів він програє. Принаймні хочеться в це вірити, інакше нація взагалі приречена. Поки Порошенку вдається продавлювати все, що він хоче, і шанси на два терміни у нього, на жаль, є. А це означає, що молодим людям нема що порадити, окрім виїзду за кордон.
Ви свого часу були учасником акцій «Україна без Кучми». Зараз Кучма – дуже поважна особа, ледь не найавторитетніший переговірник у Мінському процесі. Вас це не дивує?
Він – персональний представник Порошенка, діє за його офіційним дорученням і підписував абсолютно антиконституційні угоди в Мінську. Брати на себе зобов’язання внести зміни до Конституції ніхто не має права. Таким чином Порошенко відводить від себе загрозу сісти на лаву підсудних. А сидіти за здачу національних інтересів та антиконституційні дії при нормальній владі доведеться. Саме тому Порошенко битиметься за владу більше й підступніше, ніж Янукович.
«Сильна рука» Путін продовжує робити з Росії неонацистську державу»
Одне з останніх опитувань засвідчило: 30% українців досі вважають Сталіна великим вождем. Що ви там казали про зміну світогляду?
Нічого дивного немає – насправді це набагато менше, ніж у 90-х та 2000-х роках. Але ще залишається велика частина любителів Сталіна, бо Україна дуже довгий час перебувала в російському інформаційному просторі і досі значною мірою в ньому перебуває. Навіть ті, хто мислить патріотично, продовжують читати російські книжки, дивитися російські сайти, слухати російську музику. А російська культура – це культура агресії. Придивіться до росіян за кордоном – вони не намагаються вивчити кілька слів мовою країни перебування, а примушують інших вивчити російську мову. Сталін – це відображення культури агресії, і не лише він. Нагадаю, що кілька років тому, до Майдану, за опитуваннями більшою повагою, ніж будь-хто з українських лідерів, у наших громадян користувалися Путін і Лукашенко. Тобто сучасні символи «сильних рук».
А ви впевнені, що тяга до «сильної руки» в українців уже остаточно минула? Особливо на тлі того, що існуюча система балансів і противаг не демонструє ефективності.
У Камбоджі очевидно був попит на «сильну руку», яка прийшла і скинула проамериканського слабкого керівника і винищила міста та третину нації. «Сильна рука» Путін продовжує робити з Росії неонацистську державу, де що далі, то менше можна спілкуватися з людьми. І рано чи пізно Росія буде влаштовувати ще війни, бо їх потребує не Путін, а суспільство. Російська геополітика постійно спрямована на приростання землями, і вони ці землі шукатимуть. Для України зараз є вибір – намагатися стати частиною світоглядної Європи і жити з посмішкою чи жити з дубинкою, якою б’ють сусіда, щоб він тебе любив. А будь-який диктатор, навіть із благими намірами, прищеплюватиме неєвропейські цінності.
При цьому демократія не означає вседозволеність і пацифізм, але вона встановлює єдині правила, за якими мусять жити і вчитель, і міністр. А у нас будується те, що письменник Тарас Прохасько назвав «неошляхтою», тобто права лише для верхівки, а решта людей – бідні, забиті і некультурні. Треба підвищувати зарплати і пенсії для всіх громадян, але у нас їх підвищують тільки для міліції, суддів, прокурорів та депутатів, тим самим показуючи пріоритети. Одні будуть боротися з акціями протесту, другі – судити тих, хто влаштовує ці акції, а треті – приймати закони та рішення. Якщо брати окремо кожну з цих категорій, то можна визнавати, що дійсно їм треба підвищувати зарплату, аби вони не брали хабарі. Але якщо подивитися на картину стратегічно, то виходить, що держава пускає в «неошляхту» в першу чергу тих, хто відповідає принципу поліцейської держави, – силові структури і владу.
До свого 25-річчя Україна через усім відомі події за фактом істотно зменшилась у території. Чи ви бачите загрозу подальшої фрагментації країни, бо є така популярна «страшилка»?
Я якраз не прихильник таких «страшилок». Навпаки, вважаю, що українці – одна з унікальних націй, бо є набагато більше етнічних груп, які мали і ознаки державності, і окремі мови, але зникли з карти світу. Хто зараз знає окситанську мову на півдні Франції? Хоча нею говорили свого часу від Провансу до Гасконі, а зараз частина цієї мови збереглася лише в Каталонії, а у Франції – ні. Росія асимілювала безліч фіно-угорських народів, яких уже немає. Українці ж реальну державу мали навіть не роки, а дні, але самосвідомість у частини населення, яке виявилось пасіонарними борцями, лишилася. Хоча знищувалась, заборонялась українська мова, все одно виростало нове покоління, з якого з’являлося кілька десятка борців за Україну, які запліднювали своїми ідеями наступні покоління.
Українська ідея пов’язана не лише з етносом, а значною мірою з ідеями справедливості. Я колись присвячував цьому цілу доповідь у Кембриджі про українську націю як дисидентську націю, яка постійно боролася за права пригнічених меншин. Якщо досліджувати «Книгу буття українського народу» Миколи Костомарова, то побачимо республіканізм замість російського самодержавства, федерацію всіх слов’янських держав – тобто фактично ідеї Євросоюзу. Якщо дивитись на визвольні змагання, то демократія, яка прищеплювалася Центральною Радою, відмінна від диктатури, що проповідувалася червоним терором. Дисиденти 60-х, окрім боротьби за українську ідею, відстоювали демократичні цінності. Тобто український рух – це не лише рух за українську мову, культуру та державу, а й рух за справедливість, який приваблює порядних, ідейних, щирих людей. І в цьому плані межа нашої боротьби з антиукраїнським іде якраз по межі щирості і чесності. Хай би яка була влада, щирі й чесні будуть завжди. А отже, українська ідея – невмируща.
