Про життя за кордоном, або Чому там не солодко
Розумію, коли про еміграцію пишуть люди, котрі мають якусь унікальну або затребувану професію, володіють іноземними мовами, або, на крайній випадок, мають гарну робітничу спеціальність або досвід створення руками чогось корисного.
Але, коли про еміграцію, кричать відверті ледарі, котрі звикли відсиджувати з 9:00 до 18:00 (якщо взагалі мають роботу), і протягом життя не досягли нічого — це має смішний вигляд.
Якщо в 40 років людина не знайшла себе, не перетворила свої знання та вміння у реальні досягнення та гроші в рідній Україні (де знайома мова, зрозумілі правила і т.д.), то чому ви думаєте, що за кордоном така людина приречена на успіх? Більшість крикунів «надо валить» не знають нічого про конкуренцію, про податки, про вартість комунальних послуг у Європі та США? Життя за кордоном — це не готель all inclusive.
Щоб працювати таксистом у Німеччині, наприклад, потрібно закінчити курси підприємництва, здати іспити та отримати ліцензію. Взагалі, більшість робіт потребують ліцензування та підтвердження, і з усіх прибутків мають бути сплачені податки (до 40% в деяких країнах).
За кордоном не так солодко, друзі. Там жорстка конкуренція спеціалістів, і більшість емігрантів тяжко працюють все життя. Одне діло бути в Парижі туристом, інше — жити в чорному кварталі в пригороді. Одне діло гуляти з фотиком по Манхеттену, інше — мити посуд в Бруклінському ресторані.
Може краще створювати щось тут, щоб їздити за кордон не як емігрант, а як турист чи бізнесмен, котрий шукає нові ринки збуту. Утопія, скажете? Не згоден. Є багато прикладів — ми здатні створювати нормальні бізнеси, навіть в сучасних умовах. А якщо вже наважились їхати — то вчіть мову і отримуйте спеціальність, а не сидіть днями у Facebook.
Звісно, молодим обов’язково треба їхати навчатися за кордон. Обов’язково. Тому що, наша система навчання давно вже не конкурентна. А ще, щоб позбавитися від совкового мислення (що держава тобі щось винна), щоб зрозуміти, що таке підприємництво, щоб бути інтегрованим у світові процеси, щоб навчитися прибирати гівно за своїм собакою, щоб бути чемним за кермом, щоб навчитися поважати інші раси і взагалі, розслабитись та навчитися бути щасливими.
Хтось повернеться на Україну, хтось залишиться — це нормально.
Немає ніякого духу еміграції в Україні, просто світ змінився, і можливостей більше. Я вже мабуть нікуди не поїду, бо мені важливо на якій мові говорить моя доня, я плачу від народних пісень, а на вихідних люблю пити з друзями горілку і смажити шашлик. І так мені добре в колі рідних та близьких людей, котрих називають українцями. От добре і все тут.
Може і варто було поїхати жити за кордон в 90-их, тоді тут точно було страшно і часом небезпечно. А зараз вже мабуть ні. Бо є у мене відчуття, що тут набагато більше можливостей. А ще я люблю цю країну, з усіма її особливостями. І нічого з цим зробити не можу. Та й чи варто?
