«Росія – країна вбивств, брехні та фейків»: найемоційніші виступи родичів загиблих у катастрофі МН17

У Нідерландах Гаазький окружний суд почав заслуховувати родичів загиблих у катастрофі літака Boeing-777 авіакомпанії Malaysian Airlines MH17. У 2014 році російсько-окупаційні війська збили лайнер із зенітно-ракетного комплексу «Бук», який незаконно переправили через український кордон з Курська.

Родичі загиблих закликали Росію визнати провину, а також розповіли про пережите горе й психологічні наслідки трагедії. OBOZREVATEL публікує найемоційніші виступи сімей, які втратили своїх близьких в авіакатастрофі.

• Ріа ван дер Cтеєн, яка втратила батька Яна і мачуху Корнелію Ворхам.

На початку свого виступу жінка прочитала цитату, приписувану російському письменнику Олександру Солженіцину: «Вони брешуть. Ми знаємо, що вони брешуть. Вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть».

«Я знаю, на кому лежить відповідальність. Я процитувала Солженіцина в оригіналі для тих, хто сьогодні слухає мене від імені російського режиму… Ми бачили багато епізодів затягування процесу, обструкції та поширення фейкових новин. Однак я вважаю, що сьогодні не слід приділяти цьому увагу… Мій батько і його дружина летіли з онуками на Борнео, в Індонезію, країну, яку вони дуже любили… Вперше мені довелося попрощатися з ними, коли 17 липня (2014 року. – Ред.) я отримала той жахливий дзвінок і немислиму новину, що їхній літак був збитий. Мене охопили невіра, паніка, хаос. Я чекала й чекала, і все сподівалася, що це помилка, що мені подзвонять і вони повернуться додому.

Незабаром у мене почалися кошмари. Коли я вперше побачила такий сон, я пам’ятаю, що думала, що це буде чудовий сон, тому що я побачу батька. Я йшла полем в Україні і шукала батька. Але я бачила уламки, тіла, особисті речі. Пахло вогнем. Пахло смертю. Я була одна, і я йшла полями, серед соняшників, і все кликала: «Тату! Де ти?». І раптом я побачила його. Здавалося, він був радий мене бачити. Він широко посміхався і питав, що я тут роблю. Я відповіла, що шукаю його. Йому це здалося дивним, тому що він шукав мене. Я подивилася на нього, і мені довелося сказати йому, що він мертвий, що він загинув, коли літак, на якому він летів, був збитий. І тоді я почала плакати і не могла перестати, поки не прокинулася з криком. (Цей кошмар повторювався. – Ред.) місяцями, щоночі, знову і знову.

20 серпня 2015 року ми поїхали по останки батька і мачухи. Мені було зле. Я не знала, на що очікувати, чи вдасться мені впоратися… Я пішла в спеціально підготовлену кімнату і побачила дві маленькі коробочки, в яких були останки мого улюбленого батька і Нелл. Я відкрила коробочки, всередині були два маленьких пакетики з кістками. Я взяла їх у руки і міцно притиснула до себе. Не знаю, скільки я так простояла. Логічно я розуміла, що це вони, але емоційно не хотіла приймати… Я так і не зможу остаточно попрощатися з ними, принаймні поки відповідальних за їхню смерть не визнають винними. Тоді, сподіваюся, я нарешті зможу попрощатися і відпустити їх».

• Роб і Силене Фредріхс, які втратили сина Брайса і його наречену Дейзі.

Першим виступав батько загиблого: «17 липня 2014 року – це день, коли була вирвана частина мого серця. Моє життя змінилося назавжди. Часто кажуть, що чоловік не повинен плакати. Я вив. Я кричав, у мене була істерика. У мене забрали мого єдиного сина Брайса і його подругу Дейзі. Їх збили в небі ракетою «Бук». Те, що повинно було стати канікулами мрії, стало кошмаром. Вони потрапили на війну, до якої не мали жодного стосунку.

Ми ніколи більше не будемо грати в футбол по суботах. Ніколи він мене більше не покличе: «Тату, ти де? Пішли їсти!»… Коли я пишу про це, я знову подумки повертаюся в той час. У мене перехоплює подих, серце завмирає. Мене розривають емоції, злість, я погано сплю. У мене проблеми з пам’яттю і концентрацією. Біль втрати стає все сильнішим і сильнішим. Я не можу більше нормально жити.

Щоразу, коли я бачу в небі літак, у мене виникає відчуття страху – його ж не зіб’ють? Поки я житиму, моє серце буде обливатися кров’ю. Але я сподіваюся на чесний вирок.

Найбільше мене засмучує, що ті, хто це зробив, не хочуть принести вибачення. Вони все заперечують. Ніхто з них не зважає на почуття і біль родичів. Це боягузливі вбивці без почуттів і без совісті. Вони продовжують брехати і спотворювати істину. Найболючіше – це їхнє заперечення своєї відповідальності».

Мати загиблого: «Я принесла з собою прах моєї дитини, щоб він був сьогодні зі мною… Знаходили все нові частинки тканин і кісток. Частини тіл наших дітей лежали за парканом військової бази. Ми стояли біля воріт в очікуванні. І нарешті в 2015 році закінчилося впізнання. Я дивилася на частини тіл, немов лікар. Ось частина ноги, частина черепа.

Я бачу дітей всюди. Досі чекаю, що вони повернуться додому. Щоразу, коли я в місті бачу високу дівчину з чорним довгим волоссям, я вдивляюся – може, це Дейзі? Щоразу, коли я бачу високого стрункого юнака в бейсболці, я вдивляюся – може, це Брайс? Я продовжую їх шукати. Завжди. Скрізь».

• Джон і Мерін О’Браєн, які втратили свого сина Джека.

Мати загиблого: «Я живу, працюю, проводжу час із сім’єю. Але я все чекаю, коли Джек увійде зі своїм рюкзаком. У шафі досі акуратно висять його речі. Я дивлюся на літаки й мені здається, що в них сидить мій син. Мені завдають жаху думки про те, як він падав.

Ми живемо на іншому кінці світу, але, виявляється, що світ набагато менший, і наші долі пов’язані. Джек загинув в одну мить, але ця мить вимагала планування, організації та наміру. Я не хочу жити в світі, де збивають пасажирський літак, і після цього нічого не відбувається».

Батько Джека: «Коли народився мій син, я плакав і говорив, що завжди буду любити його. Ми почули по радіо новину, якої боїться кожен з батьків. Їхні життя не просто обірвалися – їх забрали.

Я думаю, багато батьків, вірян або атеїстів, ставлять собі питання: «Чи побачу я свою дитину знову?». Я не хотів жити в світі без Джека. Я розумію, що це дуже егоїстично, але це один із наслідків мого горя.

Я не можу полегшити страждання своєї родини і повернути те, що ми втратили. Я пам’ятаю, як моя дружина Мерін дивилася на Джека. Я не знаю, чи побачу я знову таке чисте щастя на її обличчі.

Джек загинув унаслідок масового вбивства, можливо, військового злочину. Але ще один жахливий елемент – дезінформація і брехня російської держави. У перші місяці мене доводили до розпачу тисячі версій. Російська Федерація нестримно бреше. Хоча багато теорій були повністю спростовані, Росія так і не вибачилася. Мені боляче і від того, що РФ не співпрацює зі слідством, не дає важливу інформацію. Я бачу в цьому байдужість до долі загиблих».

• Сестра Габріель Лаушет, якій було 48 років.

«Мати сказала, що літак був збитий. Я не повірила, сказала, що їй передзвоню, зайшла в інтернет і побачила кадри уламків. «Ні, тільки не моя сестра». Я сиділа за столом і плакала.

Я сподівалася, що Габі не встигла на літак. Я дзвонила їй, але там був тільки автовідповідач. Я почувалася безпорадно. Що я скажу моїм дітям? Не могла сконцентруватися. І тут я подумала про Тіма – у нього нікого немає, його мати мертва. Як мені йому допомогти? Я була нещасна і безпорадна, плакала весь день.

Я намагалася сприймати новини, але не могла. 298 невинних людей втратили своє життя. Російські сепаратисти забрали життя моєї близнючки. Це безсердечно й безглуздо.

48 років по тому я залишилася одна. Мені було складно контролювати моє життя. Без терапевтів я б не впоралася. Я ходила до лікаря раз на тиждень, але це виявилося занадто дорого і безуспішно.

• Бабуся Мілії Мортель, якій було всього 11 років.

«Перед від’їздом ми справляли день народження моєї внучки Мілії. 19 липня їй мало виповнитися 12 років, але вона не дожила… Вони падали з неба 2,5 хвилини. З моєї внучки зірвало весь одяг. На моїй дочці й зятеві залишилися тільки штани… Ми були щасливі. Можна вирішити будь-які проблеми, але смерть вирішити неможливо«.

• Роель Ріс, який втратив свою сестру Дейзі Ріс і її чоловіка Рене ван Гіна.

«17 липня 2014 року MH17 був збитий холодними й безсердечними російськими військовими. У них у руках був «Бук» – страшне знаряддя вбивства. Я бачив кадри, бачив реконструкцію літака. Я ніби відчував, що це сталося зі мною.

Ось трохи цифр. У середньому, пасажирам було 38 років. Всього було 118 пасажирів до 30 років, чиє життя тільки починалося і чиє життя безжально обірвали.

Чи пишалися вбивці цими цифрами, чи раділи, натискаючи кнопку? Як вони живуть, коли виявилося, що збили MH17? Наша сім’я бачить Росію як країну вбивств, брехні та фейків. Ми закликаємо російську владу визнати провину і співпрацювати з судом».