Українська дипломатія Клімкіна-Порошенка: провал за провалом
Українське суспільство традиційно звикло критикувати владу за блокування реформ, боротьби з корупціонерами та олігархічним засиллям. Це цілком зрозуміло: українці орієнтуються на внутрішні проблеми у державі. А ось до складнощів зовнішньої політики і ефективності роботи української дипломатії багатьом байдуже. Більшість громадян турбує провальна робота Валерії Гонтаревої на посаді глави НБУ, низька якість розкриття злочинів новою поліцією Арсена Авакова, ріст тарифів і цін. В той час як оцінку діяльності міністра зовнішніх справ України Павла Клімкіна та президента Петра Порошенка давати не звикли. Більшість навіть не знає прізвища нашого глави зовнішньополітичного відомства. Між тим, провали у сфері зовнішньої політики вже негативно впливають на перспективи України як у сфері інтеграції до Європи, так і у сфері захисту від російської агресії і можуть мати ще гірші наслідки у майбутньому. В тому числі і в площині економіки.
Недоліками української дипломатії завжди була її недалекоглядність і слідування у фарватері російської політики та російських інтересів. На жаль, за 25 років незалежності українська зовнішня політика так і не змогла остаточно позбутися малоросійського колоніального комплексу. Обертатися на Росію, думати, що скаже Москва, стало традицією, яка характеризувала роботу багатьох міністрів МЗС. Певні відступи від цієї традиції спостерігалися за часів президентства Віктора Ющенка. Але українській дипломатії тоді не вдалося здійснити свою основну ціль: досягти права на вступ України до НАТО. Після цього був Янукович і ручне міністерство зовнішніх справ, яке більше нагадувало філію російського МЗС, ніж міністерства незалежної країни. Анексія Криму та Донбасу стали наслідком не лише внутрішньої слабкості України, зради Януковича та Партії регіонів. Вони стали можливими в тому числі через те, що наші дипломати не виконували свою пряму місію, а деякі просто працювали на ворога. Вражає короткозорість такого міністерства закордонних справ, яке не здатне побачити звідки власній державі варто чекати загрози національним інтересам. Але ще гірше те, що після Революції гідності і неприхованої російської агресії у роботі МЗС мало що змінилось. Воно залишилося таким же неповоротким, слабохарактерним і не здатним спрогнозувати події у світі.
Про Мінські угоди і пастку, в яку через них потрапила Україна, згадувалося вже неодноразово. Курс на безальтернативність Мінська, який проголосив президент Петро Порошенко і глава українського МЗС Павло Клімкін серйозно звузив простір для маневру України. Він прирікає нас на формат переговорів з не надто лояльними і дружніми учасниками – Німеччиною, Францією і звісно Росією. Крім того, Мінськ так чи інакше означає легалізацію терористів ДНР і ЛНР. Через провали української дипломатії Захід тепер все частіше схильний розглядати конфлікт на Сході не як російське військове вторгнення, а як внутрішній український конфлікт з елементами зовнішнього впливу. Тому-то від України вимагають особливого статусу для Донбасу і змін до Конституції та проведення виборів на окупованих територіях. Що це як не явний провал у роботі Павла Клімкіна? Так само вражає короткозорість і впертість дипломатії нашої держави, яка свідомо і так легко погодилась на переговори з Росією без участі США та Великої Британії – наших формальних гарантів по Будапештському меморандуму. Таке враження, що українське МЗС не здатне побачити очевидного і відрізнити справжніх друзів від друзів уявних.
Останнім провалом дипломатії Павла Клімкіна і Петра Порошенка стала неправильна оцінка ними вірогідності перемоги кандидата на виборах у США Дональда Трампа і обіцянка про безвізовий режим, який ось-ось дасть Україні ЄС. І в першому, і в другому випадку МЗС України і український президент допустилися серйозних помилок, що свідчить про їхню непрофесійність і недалекоглядність як дипломатів. В ситуації, в якій опинилася Україна, відверто ставити на одного з кандидатів у президенти США і так само відверто ставити «палки в колеса» іншому є поведінкою, яка свідчить як мінімум про недалекоглядність. Так, як це робили окремі українські політики, підтримуючи Клінтон, нічим не відрізняється від того, як російські політики підтримували Трампа. Якби українська дипломатія більше спиралася на досвід і оцінювала різні ризики, вона б давно налагодила контакти з обома штабами кандидатів і не допустила б такого відвертого прорахунку. Те, що багато ЗМІ пророкували перемогу Клінтон ще не означає сліпо слідувати їхній думці. Дипломати мають знати більше і розуміти більше, ніж звичайний електорат. А тепер президент Порошенко змушений ламати голову над тим як налагодити контакти якщо не з самим Трампом, то хоча б з його оточенням. Бо всі надії і розрахунки зазнали краху.
Ще одним фактом, який свідчить про низьку якість роботи Павла Клімкіна та його відомства, є питання скасування віз ЄС. Ця проблема настільки задавнена, а президент Петро Порошенко стільки раз обіцяв безвізовий режим, що ситуація нагадує фарс. Українському МЗС не вдалося знайти достатніх стимулів для європейців і переконати їх скасувати візи. Україна не користується достатньою довірою серед ЄС і часто програє інформаційну віну Росії. Це факт, який треба визнати, але який не бажає визнати Павло Клімкін.
За таких несприятливих для України реалій світової політики давно варто було б подумати про заміну глави міністерства закордонних справ Павла Клімкіна, який не справляється зі своїми обов’язками. Тим більше, що фігура Павла Клімкіна не зовсім відповідає званню потужного проукраїнського дипломата. Свою посаду Клімкін здобув завдячуючи прихильності до нього президента Петра Порошенка, а не через свої видатні заслуги чи вміння відстоювати українські інтереси у світі, який динамічно змінюється. Сам Павло Клімкін взагалі не має освіти дипломата і є росіянином за походженням, який народився у Курську і закінчив Московський фізико-технічний інститут. Дипломатом Клімкін став випадково. Його кар’єра в цій галузі розпочалася з сумнозвісного департаменту роззброєння України і була тісно пов’язана з міністром зовнішніх справ часів Януковича Костянтином Грищенком. Злет Грищенка спричинив і просування на посаді Клімкіна. Так сталося, що міністр зовнішніх справ України досяг кар’єрних висот завдяки міністру Януковича і став заступником міністра закордонних справ в уряді Миколи Азарова. Та й в часи Революції гідності Клімкін поводився стримано і уникав публічної підтримки Євромайдану. Те, що Клімкін зумів очолити міністерство закордонних справ під час агресії Росії, є заслугою Петра Порошенка. Однак, чи відповідає Павло Клімкін займаній посаді і чи він є саме тим міністром, який здатний продуктивно відстоювати українські інтереси на міжнародній арені, викликає великий сумнів. Тому у світлі чергових невдач, прорахунків та відвертої слабкості МЗС питання звільнення Павла Клімкіна з посади є не менш гострим, ніж питання звільнення Валерії Гонтаревої з посади глави НБУ.
