Вчені досліджують, чи можливо займатися сексом у космосі

Якщо все, що обіцяють науковці правда, то вже зовсім скоро люди зможуть подорожувати на Місяць і Марс.

Зрештою, одна міжнародна програма вже відбирає людей для подорожей на «червону планету».

Щоб дістатися до Марсу потрібно буде приблизно 21 місяць. Це тривалий період під час якого люди мають жити повноцінним життям.

Чи повинні вони на цей строк відмовитися від сексу? Тему досліджував Маггі Коерт Бейкер, старший науковий співробітник видання FiveThirtyEight.

НАСА забороняє одруженим космонавтам літати разом.

Однак, у 1992 році Марк Лі і Ян Девіс стали першими, хто порушили це правило. Вони зустрілися під час підготовки до місії космічного корабля й зберегли свої стосунки у таємниці так довго, що коли про це стало відомо їх вже не змогли замінити.

Лі та Девіс стали першим подружжям, яке полетіло у космос (і, можливо, останнім, оскільки неписане правило про подружжя після цього інциденту зробили письмовою забороною).

Америка мала до них тільки одне питання. Здогадуєтеся яке?

НАСА каже, що жодна людина не займалася сексом у космосі та взагалі неохоче коментує цю тему.

Проте це питання вже серйозно непокоїть науковців.

Бо якщо майбутнє людства написано в зірках, і якщо ми дійсно будемо подорожувати на Марс, то нам потрібно знати, як основна біологічна функція – відтворення – може бути виконана за межами планети, на якій людство еволюціонувало.

За часи освоєння космосу на орбіту точно відправляли розмножуватися принаймні п’ять видів істот – від амеби до щурів. Частина з них провели певний час своєї вагітності у космосі, інші – пожертвували науці свої «тамтешні» сперматозоїди та яйцеклітини.

Дані, які вдалося поки отримати, не цілком обнадійливі. Космічні подорожі можуть вплинути на відтворення у декількох напрямках.

Перше, – і це найбільш очевидно, – там є випромінювання, яке може провокувати генетичні мутації, рак тощо.

«Якщо подивитися на список органів, чутливих до радіаційного впливу, то яєчники і насінники, завжди знаходяться на перших позиціях«, – пояснює професор Університету Канзасу Джозеф Таш, який вивчає відтворення тварин у космосі.

Друге джерело небезпеки – мікрогравітація – менш добре вивчене. Добре відомо, що астронавти втрачають м’язову масу у космосі. Тіло стає слабкішим, коли не носить свою власну вагу кожен день.

Але ефекти мікрогравітації є дивнішими та більш складними. Так у деяких із самок мишей, яких перемістили до космічної станції у 2010-2011 роках, перестала відбуватися овуляція, а інші – втратили своє «жовте тіло» (важлива структура, яка відповідає за вироблення гормонів після виходу яйцеклітини із яєчника, підтримує вагітність до повного формування плаценти).

Нездатність виносити потомство у космосі підтверджували і ще раніше. У 1979 році російські вчені запустили на супутнику у 18-денну подорож самців і самок щурів. Дві самки завагітніли, але згодом мали викидні.

Це все докази того, що мікрогравітація впливає на рівень гормонів як у чоловіків, і у жінок, вважає професор Таш.

Ці щури мали такий низький рівень естрогену, що більшість з них навіть не були зацікавлені у спарюванні. Цей ефект досить тривалий час зберігався у тварин по поверненні на Землю, але у кінцевому підсумку, при нормальній силі тяжіння, в них все відновлювалося.

Вчені достеменно не знають, чи відчувають люди ці ж ефекти. Причина цього в тому, що надто мало жінок досі побували на орбіті – лише 11% всіх космонавтів.

Більшість з них гормонально контролювали свою здатність до народжуваності, щоб зупинити менструацію на час перебування у космосі.

Що стосується чоловіків, то є статистика того, що пілоти і астронавти, які проводять час в зміненому гравітаційному полі, здебільшого згодом стають батьками дівчаток. Але ці тенденції викликають більше питань, ніж відповідей.

Наразі дослідники тільки на порозі нових знань щодо того як мікрогравітація може змінити тіло людини.

Підкреслюючи, що вона не виступає від імені НАСА, професор Центру космічної медицини Бейлорського університету Вірджинія Уотрінг зазначає: «Це ніколи не було однією з місій НАСА. Бюджети обмежені, тому ми не можемо дозволити собі зробити дослідження щодо того, що нам не потрібно. Поки ми не потребували таких даних«.

Частина проблеми полягає в тому, що майже всі наявні дані про здоров’я астронавтів та їх відновлення ґрунтуються на дуже короткочасному перебуванні у космосі – протягом двох тижнів.

Наразі практикується шестимісячне перебування на МКС. Астронавт Скотт Келлі і космонавт Михайло Корнієнко завершили річну місію. Це дасть кращі дані.

У своїй доповіді на Конгресі, Келлі сказав, що фізичні наслідки його 340-денної поїздки дуже відрізняються від тих, які він відчув після 159-денної місії. Він швидше втрачав м’язи, у нього опухали ноги, проступали висипи по всьому тілу від контакту з предметами побуту, були навіть грипоподібні симптоми.

НАСА визнала, що наразі ми маємо суттєві прогалини у знаннях щодо впливу тривалих космічних польотів на здоров’я людей.

У 2014 році агентство створило команду, до якої увійшли фахівці з охорони здоров’я та колишні астронавти. Вони написали доповідь та порадили агентству більш етично підходити до великої тривалості космічного польоту та дозволяти астронавтам порушувати стандарти безпеки на робочому місці.

НАСА також порадили приділити більше ресурсів на догляд та моніторинг здоров’я пенсіонерів-космонавтів.

«Вірите чи ні, наразі немає положення про довічну медичну допомогу для космонавтів«, – говорить Джеффрі Кан, директор Інституту біоетики Джонса Хопкінса та голова комітету, який написав звіт.

Він уточнює, що без такої програми потенційно важливі дані про вплив космічного польоту на організм людини, швидше за все, залишаються непоміченими.