Як активістка змусила всіх продавчинь «Екомаркету» розмовляти українською
Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.
«Екомаркет». 30 грудня.
Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона «нє обязана». Спробувала пояснити, що таки зобов’язана.
Розмова тривала хвилин п’ять. Я — з напругою в голосі, касирка — з обуренням, бо вона вважає, що «обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана».
Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, — і далі свої торби збирала мовчки.
Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, — подам до суду.
Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.
Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. «Моєї» касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: «Я нє умєю по укрАински». Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: «Добре, навчитеся».
Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені «Харошева вєчєра!».
Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію «Екомаркету», знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.
Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.
Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!
Від каси — правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії — лунає: — Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… — З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!
А покупець відповідав російською.
Мені просто заціпило.
Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем. Я слухала її мову. Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент. Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно — це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську.
І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, «нє будєт» обслуговувати українською, бо «нє знает, нє умеет и не обязана».
Я «построїла» один маленький «Екомаркет». Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа — і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах «за замовчуванням». І лагідно.
Що з цими людьми діється? Таке враження, що їм пороблено.
