Як прискорити повернення Криму й Донбасу
Влада поступово привчає українців до того, що окуповані території легше забути, ніж повернути. Насправді це вірний шлях до нових втрат країни — територіальних, а отже і людських. І зволікати з визначенням дій держави, чекаючи, що країна-окупант сама розпадеться, ми не маємо права.
20 січня 1991 року більшість кримчан на загальнокримському референдумі висловилися за відновлення Кримської автономії, яка була проголошена українським парламентом 12 лютого 1991 року, попри провокації проросійських сил та розхитування ситуації. У період після розвалу Радянського Союзу півострів намагалися політично розхитувати різні сили, але більшість населення, незалежно від національності, не піддалася на ці провокації і бачила свою малу батьківщину в межах української держави, зокрема більшість кримчан підтримала Акт проголошення Незалежності України 1 грудня 1991 року. Ми маємо обов’язок перед ними.
Політикам, для яких питання повернення Криму сьогодні відійшло на другий план, хочу нагадати, що саме окупація півострова стала початком руйнування світового порядку, точкою відліку великого хаосу. І повернути на півострів закон, права людини, повноцінні можливості розвитку — наше святе право. Процес повернення втрачених територій слід прискорити. Які рішення Україна може ухвалити, якщо винести за дужки військові дії? Інформування, соціальна освітня політика має враховувати права та інтереси наших співгромадян на тимчасово окупованих територіях.
Гадаю, час провести вибори керівництва АР Крим на материковій Україні. Саме ці легітимні органи мали би офіційно представляти кримчан. У людей, що залишилися на окупованому півострові, з’явився б політичний орієнтир, вартий довіри, на відміну від кримінальних намісників Кремля. Необхідно також відновити повноцінну роботу Меджлісу і встановити законодавчі квоти для обов’язкового представництва кримських татар у обраній на вільній території України Верховній Раді АР Крим. Саме такий парламент має офіційно представляти населення Криму у всіх переговорах, що стосуються тимчасово окупованих територій України.
Це був би перший крок до посилення дипломатичного та інформаційного тиску на російську владу. Офіційне керівництво Криму, що діятиме в Україні, не дасть проблемі півострова зійти з порядку денного і постійно привертатиме увагу світової спільноти до масштабних порушень прав людини в Криму.
Такий самий механізм має діяти і щодо формування депутатського корпусу Верховної Ради і органів місцевого самоврядування тимчасово окупованих територій на Донбасі. Україна повинна провести вибори на звільнених територіях, дати можливість тим, хто покинув окуповані території, обрати свого представника. У політичному сенсі це дасть політичне представництво регіонів на центральному і місцевому рівні. Це позбавить окупантів можливості маніпулювати питанням виборів. Це також сприятиме подальшій делегітимізації самопроголошених кримінальних республік.
Чи була подібна практика у світі? Так — Хорватія під час війни з Сербією обирала легітимні органи влади своїх територій, які перебували під тимчасовою окупацією. Хорватський досвід захисту національних інтересів є взірцевим для України, особливо з огляду на те, якою країною стала Хорватія за останні десятиліття. Вона — член НАТО і ЄС і багата туристична мекка Балкан.
Завдання нашої влади на Донбасі те саме — працювати над прискореним поверненням територій, захоплених гібридною армією Росії. Для цього треба знайти технічний спосіб передавати якомога більше об’єктивної інформації населенню окупованих територій. При цьому слід активно працювати над делегітимізацією самопроголошених республік як квазідержавних утворень із фіктивними інституціями і їхнього «керівництва» як бандитів і самозванців, чий ляльковод сидить у Кремлі.
Чому зусилля нашої влади в цьому напрямку можна вважати недостатньо активними і ефективними? Візьмемо хоча б економічний аспект. Згідно із заявами багатьох волонтерів і експертів, між окупованими і підконтрольними територіями зберігаються сумнівні торговельні зв’язки, не раз спалахували скандали щодо імовірного руху контрабанди й навіть наркотрафіку. Згадайте, як члени мобільної групи з протидії контрабанді в зоні АТО Андрій Галущенко та Дмитро Жарук, що працювали під егідою СБУ, були розстріляні із засідки на території, яку контролює Україна. А журналіст Олексій Бобровніков, що розслідує цю справу, нещодавно заявив, що виїхав з України через погрози.
Донбас живе в умовах, коли війна не названа війною, а система дозволів щодо господарських зв’язків із окупованою територією (поставок вугілля, металу й інших товарів) з юридичної точки зору, м’яко кажучи, недосконала. Уже не кажучи про ті категорії «товару», які ніхто й ніде не декларує — наркотичні речовини, контрафактний тютюн і алкоголь, який можуть переправляти з так званих «народних республік» у великих кількостях.
Бурхлива торгівля з окупованими територіями підриває імідж української влади і водночас легітимізує і фінансово підживлює бойовиків, лише затягуючи конфлікт. Якщо ми хочемо повернути ці території, треба для початку якнайшвидше навести лад у відносинах із ними. Як і у випадку з «мирною» корупцією, зупинити цей бізнес на крові — питання волі влади. Адже без «кришування» з боку посадовців такі речі не відбуваються.
Чому повернення територій є принциповим моментом? Ми маємо справу з агресором, що діє, як хуліган на вулиці. Якщо після його погроз ти віддаси йому гривню, завтра він вимагатиме п’ять. Іншими словами, Росія відбере стільки, скільки ми віддамо. Якщо сьогодні по-справжньому не боротися за Крим і Донбас, завтра доведеться відстоювати Херсон і Запоріжжя з новими масовими жертвами. Якби українська влада почала активно захищати Крим у 2014 році, у нас не було б війни на Донбасі. Відсутність рішучості тоді тільки розпалила агресора. Відтак Україна втратила тисячі своїх найкращих синів і доньок.
Українська земля, окупована чи ні, має бути для влади такою самою святою категорією, як і для аграріїв, що сіють хліб. А тим більше варто цінувати своїх людей, що виживають в умовах окупації.
