Як війна перетворює хлопчиків на чоловіків

5 січня 2015 року всі були удома. Крім Сергія Третьякова і його дружини Альони. Вони якраз від’їхали метрів 100, як почався обстріл.

Хлопець скомандував дружині лягти на підлогу в машині, а сам швидко поїхав.

У тому районі Авдіївки, де живе Сергій, і зараз часто їздять швидко. Тиснути на газ – це український народний засіб, що помагає під час обстрілу.

– Потім брат дзвонить в сльозах. Я швидко приїхав. Дивлюся – будинок горить.

Тут спальня батьків була. Батько якраз у ванну зайшов, мама тут сиділа, снаряд сюди влучив. Її вбило на місці, а брата відкинуло хвилею, – розповідає він.

Сергій Третьяков один з тих, хто відбудовує свої будинки після обстрілів

Навколо дому – ялинки, персики, троянди, альтанка, парники, але зараз усе заросло високою травою. Ділянку дали батькові у 1993 році, як афганцю – проходив там службу. У 1994-му народився Сергій.

Батько в Сергія 1967 року народження. Він помер від інсульту через кілька місяців після смерті дружини. Мама Сергія 1969 року народження. Була.

А ще у Сергія є брат Макс, якому 13 років. Дружина Альона. 19 років. Вчилася на логопеда в Макіївському педучилищі. Не довчилася. І син Дмитрик, якому 4 місяці.

Навколо дому – ялинки, персики, троянди, альтанка, парники, але зараз усе заросло високою травою

У будинку активно ведеться будівництво. До вересня Сергій планує переїхати – зараз він з усією родиною живе у тещі. Це тут неподалік, теж в Старій Авдіївці, через одну вулицю.

– Ти сам працюєш?

– Сам. Мене батько всього навчив – він був прораб. Мені тільки дах помагали робити. Робітників наймав. Дах сам не зробиш.

З матеріалів дещо видали благодійні організації, наприклад, People in need, а так все купував сам – і шпаклівку, і гіпсокартон, і скловату. Проводку зробив.

Я з 14 років з татом по будовах. Я все вмію. Він тут багато чого будував. І машзавод в Ясинуватій, і «Царську охоту». Знаєте «Царську охоту»?

З матеріалів дещо видали благодійні організації, наприклад, People in need, але більшість з них Сергій купував сам

Я знаю «Царську охоту». Минулого разу, коли була в Авдіївці, ми туди їздили. Там наша крайня позиція. Далі тільки сепари.

– Брат мені помагає. От, гіпсокартон разом робили. Йому 13 років. Зараз його в табір відправив – у «Молоду гвардію». Йому там не подобається – телефон у нього там вкрали. Додому проситься. Тут у нього і кар’єр, і друзі…

Десь неподалік стріляють. Але сьогодні чути лише кулемет.

– А тобі не пропонували віддати брата в інтернат?

– Хто ж його віддасть? Це ж брат. Я півроку документи збирав, щоб опіку оформити.

До того, як почалася війна, Сергій закінчив кулінарний технікум в Донецьку. Професія – технолог з приготування їжі.

До того, як почалася війна, Сергій закінчив кулінарний технікум в Донецьку. Професія – технолог з приготування їжі. Зараз працює в ресторані офіціантом

Автобус на Донецьк зупинявся на сусідній вулиці, їхати було 10 хвилин, а квиток коштував 6,50.

Тепер – гривень 500, мабуть, каже Сергій. Він уже рахує не квитки, а бензин. І їхати в об’їзд через Курахово. А там, буває, люди й ночують на блок-посту.

Зараз Сергій працює в ресторані офіціантом. Ресторан хороший. Найкращий в Авдіївці. Три дні Сергій працює в ресторані – три дні вихідних на відбудові свого дому.

Альона, дружина Сергія, відучилася повні три роки в Макіївці, в педагогічному училищі, потім – завагітніла і взяла «академку». Вирішила переводитися в Красноармійське педучилище, щоб не їздити на навчання в «ДНР». Та й диплом той нікому не потрібен.

– Але там мені сказали, що їм була вказівка з Міносвіти, що якщо такі, як я, будуть приходити, то здавати нас одразу в СБУ. Директор таке сказала, – розповідає Альона.

Тут, в Авдіївці, є повно дітей, які вчилися в технікумах і коледжах Донецька, а тепер хочуть перевестися – але вдалося це лише одиницям, які їздили в Київ, писали листи в Міносвіти. А вона куди поїде, як в неї мала дитина на руках…

Народжувала Альона в Димитрові, який тепер Мирноград. Сергій розповідає, що відвіз її заздалегідь – поклали на збереження на три тижні.

За кесарів в Сергія попросили 6 тисяч гривень. Його зарплата 100 гривень на день.

Тоді Сергій подзвонив волонтеру Олені Розвадовській. Вона тут всім помагає, Сергію теж.

Історію пологів я вже чула від неї, але хлопця все одно слухаю уважно.

– Лєна сказала, що раз вони кажуть, що гроші «на ліки», то хай дають список ліків – ми купимо самі. Але я дуже хвилювався, не тільки їм про список сказав, я сказав, що тут зараз будуть і волонтери, і адвокати, і батальйон «Айдар».

– А «Айдар» до чого?

– Не знаю. Просто. Ну а де мені було ці гроші брати? А коли вони вже дали мені список, то вийшло, що він потягнув на півтори тисячі. Лєна мені гроші одразу скинула на картку, я купив ліки, і Альону тут же прокесерили.

Ми сидимо з Сергієм на його подвір’ї і згадуємо про те, що було до війни.

Ми сидимо з Сергієм на його подвір’ї і згадуємо про те, що було до війни

– Колись я був на практиці в Криму. Якраз перед тим, як Крим відібрали…

Я взагалі по всій Україні добре поїздив. У нас така вчителька була, що на всі канікули нас кудись возила на екскурсії – ми були і в Києві, і у Львові, і в Криму, скрізь. Вона вчителькою історії була.

– От ти по всій Україні їздив, багато людей бачив звідусіль – а можеш зрозуміти, чому війна почалася?

– Тому що комусь грошей мало.

Сергій розповідає про те, що було напередодні 15 січня 2015 року.

– У нас тут троянди скрізь були. Ялинки. Персики. Два парники – опалювані. Мама займалася городом і садом. В нас все було засаджено. Кури, качки, індокачки, індики, свині – все своє. У нас велике господарство.

Мама закривала море консервації. І під замовлення робила – це був її заробіток. Ми купували тільки хліб. Решта все було своє.

Сергій: «У нас тут троянди скрізь були. Ялинки. Персики. Два парники – опалювані. Мама займалася городом і садом. В нас все було засаджено»

А це ми баню з татом почали будувати перед війною – не добудували. Батько з роботи приїздив – ми весь час щось робили. Ось цю плитку самі клали.

Перед зимою 2015-го поїхали в Харків, на заробітки. Тут роботи геть не було, а жити ж за щось треба. Потім мама до нас приїхала, бо сильно стріляли. Перед Новим роком ми повернулися. А 15 січня потрапив снаряд…

Сергій з батьком перед війною почали будувати баню – не добудували. А ось цю плитку самі клали

У цей час мені дзвонять з Києва, щоб голосом, тривожним і лагідним, запитати, ну як там, і сказати, щоб я себе берегла. Перед Сергієм за це незручно. Але він розуміє.

– Нам теж спочатку дзвонили: як ви, як ви… Та якось так. Зараз уже на обстріли ніхто уваги не звертає. Не те що в 2014-му, коли в полях десь бахне – а півміста на асфальт полягало.

Хіба це життя? Іти в магазин перебіжками – 20 метрів пройшли, 20 проповзли. Це ж ненормально…

І в магазинах нічого не було. Ми тоді у тещі на подвір’ї збудували піч і там хліб пекли. Бо ж ні газу, ні світла, ні води – нічого не було.

Але нам добре – у нас генератор, а в сусідів – свердловина. Підключили на 9 ранку, наша вулиця воду набрала – відключили. Черга стояла. З сусідніх вулиць теж приходили. Свердловина на тисячу літрів – вичерпали, треба чекати кілька годин.

Найсміливіші ходили на ставок (Сергій говорить російською, але так і каже «ставок» – авт.).Небезпечно. Там артилерія стояла. Вони стріляли, а їм звідти «отвєтка». Та й розтяжек там повно.

А місто в нас було красиве… До війни. Поки все не поруйнували.

– А як місто звільнили від «ополчення», легше стало?

– Як вам сказати… Якось вночі до сусіда зайшли якісь п’яні військові з дівчатками. Українські. Вибили ногами двері, гукають: заходьте, тут нікого немає. А це була 9 вечора, сім’я спала – бо ж ні світла немає, ні води, от рано й полягали. Ті побачили, сказали «Ну вибачте» і пішли.

Будинки у Старій Авдіївці

– А як «ополчення» себе поводило?

– Народ сильно крєпілі. Кого побачать після комендантської години на вулиці, тобто після 22:00, одразу копати окопи. Не дай боже хтось п’є на вулиці – теж одразу на окопи або вулиці прибирати. Навіть з пивом ніхто не сидів – усі боялися.

А зараз я йшов додому пізно з роботи, підійшли якісь п’яні, з місцевих, запитали сигарету, сильно побили.

А ще було, що мене наша українська міліція розстріляла на скутері. Я ж пізно повертаюся з роботи. Це було рік тому. Їхав по Старій Авдіївці, ані світла, нічого немає – раптом ззаду мігалки і починають стріляти.

Отаке валяється на вулицях Старої Авдіївки

Я зупинився – бо колесо пробили – і руки за голову. Вилетіли четверо в масках, з прикладу в голову лупанули, електрошокером тріснули, наділи наручники і кинули в «бобік». Скутер розстріляли и кинули на асфальті. В міліції мені пред’явили, що я сепаратист-наводчик. Тоді якраз Хімік (район Авдіївки – авт.) обстрілювали, так мені сказали, що це я коригував.

Потім ще їздили на те місце, де лишився мій розстріляний скутер, і вони ще довго шукали з ліхтарями передатчик. Відпустили мене на цьому ж місці. Сказали: комусь розкажеш – перестріляємо всю сім’ю.

Я нікому і не говорив. От вам розповів тільки.

Багатоквартирні будинки у районі Хімік

– Сергій, а ти не міг їм казати: хлопці, нащо, я ж теж за Україну, як і ви?

– А що їм скажеш, як вони п’яні? Ви не розумієте: по телевізору показують одне, а насправді зовсім інше. Це в телевізорі всі військові хороші. А тут на початку вони таке витворяли, що я й правда повірив: якщо скажу про скутер, то всіх постріляють. Вони ходили по вулицях, з автоматами, на Хіміку якось бачив просто по ліхтарях гатили.

Але зараз уже не так. Десь з початку року більш-менш…

Мене часто зупиняють на блок-постах і домахуються: мовляв, чого ти нічого раніше не робив, цього б усього не було. Ок, а що я мав робити? Прийшли люди з автоматами – де мені було автомат брати?

Я не кажу про те, хто перший почав цю війну. Я все розумію. Але «Гради» її точно не вирішують.

Ми два роки тут, і ми це точно знаємо.

Источник: УП.Життя