Як військовий «Азову» бореться з цвинтарною мафією Києва

«Це ваш син-військовий похований? А чому ж ви пам’ятника не ставите? А давайте ми вам зробимо: красивий, високий, щоб всі бачили, як ви його любите і шануєте». Приблизно так на київських цвинтарях до рідних загиблих на війні зазвичай звертаються працівники приватних бюро ритуальних послуг. Вони, як шакали, вистежують родини полеглих і нав’язують їм свої послуги за сотні тисяч гривень.

Олександр Скорик, ветеран, який пройшов «Азовсталь», вже чотири місяці працює заступником директора «Спецкомбінату» — державного комунального підприємства, що надає ритуальні послуги. Цю посаду створили, щоб військовими похованнями в столиці займався саме військовий.

Під опікою ветерана 27 цвинтарів. Своїм основним завданням Олександр вбачає боротьбу з цвинтарною мафією.

Про полон і оборону Маріуполя, загиблих побратимів і їхні поховання, пам’ятники військовим і боротьбу з корупцією — у розмові ветерана з hromadske.

Військові за життя — військові й після смерті

Ми у 42-му секторі Берковецького цвинтаря. Тут ховають лише військових. Точніше, ховали раніше, бо місця вже нема.

Працює техніка: біля кладовища укладають дорогу, обабіч готують місце для монумента. За QR-кодом на ньому можна буде прочитати, у якому ряду та під яким номером похований конкретний військовий. Побратимам чи відвідувачам не доведеться бігати довкола та вглядатися в кожне фото. Також тут з’явиться освітлення й камери спостереження.

Між ділянками тепер залита моноплита, тому всі поховання однакового розміру та розміщені на рівній площині. Хрести й надгробки різнокаліберні, проте це теж лише справа часу.

«Держава від початку війни усунулася від будь-яких обов’язків щодо поховання військових, — нарікає Олександр Скорик, ветеран «Азову». У нього міцна й непохитна, немов дуб, фігура. Ллє дощ, але чоловік на це не зважає. На футболці напис: AZOVSTAL. — Спершу військових ховали як цивільних, а після 2022-го постало питання: що з цим робити, бо ж бійців ховали абияк».

Кожна родина замовляла пам’ятник, вибираючи на свій смак його висоту, ширину, естетичний вигляд — тобто той ступінь пошани, на який заслуговує їхній загиблий близький. Через це виникали конфлікти. Доходило до того, що батьки судилися одні з одними.Олександр Скорик, ветеран, заступник директора «Спецкомбінату»

У червні 2023-го Київська міська адміністрація вирішила, що поховання військових мають бути уніфіковані. Розробили два варіанти надгробка: плита з козацьким хрестом і плита без хреста. Їхня вартість — 50 тисяч гривень, виготовляють і встановлюють коштом держави. Родина має вибрати один з двох. Є й третє рішення: замовити свій варіант, але згідно з нормами. Держава компенсує таким родинам 50 тисяч гривень.

Постало інше питання: що ж робити з уже наявними надгробками?

«Якщо людина загинула у 2022 році і їй поставили пам’ятник, або він був на етапі виготовлення до червня 2023-го, він залишається. Треба дати цим людям спокій, дати їм спокійно ходити на могили, — вважає Олександр. — На них не повинні тиснути, погрожувати судом. Я ходив по різних високих кабінетах і пояснював: чому саме це треба зробити. Важко, з потугами, але чиновники прислухалися. Ці зміни винесуть на розгляд місцевих депутатів у вересні 2024-го».

За його словами, більшість батьків погоджуються на стандартизовані надгробки:

«Якщо їхній син одягнув форму, був військовим і захищав цю країну, він має й після смерті бути однострійним з усіма військовими. Його слід ховати як воїна, щоб у майбутньому було зрозуміло, чия це могила. Щоб шанували і її, і пам’ять про героя. Усе з часом забувається. Помруть рідні, та майбутнє покоління знатиме, що це військові, які загинули за них».

Як ветеран «Азову», Скорик бачив приклад роботи патронатної служби цього підрозділу. Під її опікою дві бригади: власне 12 бригада Нацгвардії спеціального призначення «Азов» і 3 окрема штурмова бригада ЗСУ. У службі функціонує окремий відділ щодо роботи з полеглими та їхніми родинами.

Олександр хоче, щоб так було з кожним загиблим військовим. Чоловік заручився підтримкою декількох ТЦК та бригад і звернувся до столичної влади з проханням збільшили суму на поховання військових. Зараз вона в межах 9 тисяч на одного, а має становити не менше ніж 20 тисяч гривень.

Тяжко дивитися на злиденні поховання, де найдешевша, оббита марлею труна на 2 тисячі гривень і благенькі вінки. Має бути хоч і найпростіша, але лакована. Мусить бути лімузин, а не «газелька». Краще місту вкладатись у почесті для військового, ніж перекладати п’ятий раз бруківку. Гідне прощання з воїном — це найменше, що країна може для нього зробити.Олександр Скорик, ветеран, заступник директора «Спецкомбінату»

Олександр уже має план меморіального парку, який прилягатиме до Берковецького цвинтаря. Нині землю виводять з комунальної власності. Поховання будуть там, а не за парканом, як раніше.

«Більшість з 27 цвинтарів Києва закриті, на них не ховають, — пояснює Скорик. — Є напівзакриті, де можна докласти труну чи урну до могили родичів. А з відкритих кладовищ найбільше Лісове, там є 800-метрова алея захисників. Їх кладуть по восьмеро в ряд. Колись і там місце закінчиться.

Тому я хочу, щоб у нас був меморіальний парк з плитами на траві. Люди їхатимуть на роботу, діти гратимуться, а ці могили нагадуватимуть про страшну ціну, яку українцям довелося заплатити за незалежність».

Бачив труну за 500 тисяч гривень

У заступника директора «Спецкомбінату» багато роботи. Найважчою він вважає боротьбу з цвинтарною мафією. На жаль, для декого поховання військових — лише прибутковий бізнес. Вони знають, що сім’я отримає 15 мільйонів за загиблого, тож стараються витягнути з рідних полеглого якомога більше. Що більше людей загине, то мафія багатша.

«ФОПи монополізували ринок ритуальних послуг у столиці. На комунальне підприємство, у якому я працюю, припадає в найкращому разі одне з десяти поховань. Інші забирають комерційні структури. Батьки в горі, вони на все згодні. Коли бачу космічні чеки, які виставляють цим батькам, мені боляче».

Колишній боєць описує типову схему: щойно в Києві помирає чи гине людина, про це першими дізнаються служби «102» і «103» — тобто медики та правоохоронці. Недоброчесні працівники зливають приватним ритуальним службам адресу померлого та номер телефону родичів. А ті прожогом телефонують: «Чули, що у вас горе, хочемо допомогти». І приїздять по тіло. Моментально оцінюють статки родини — відповідно до цього й виписують рахунок. Він може бути на 20 тисяч гривень, а може і на 120. Якщо послуги державного патологоанатома коштують 800 гривень, то тут зростають до 10 тисяч. Додають зберігання у приватних моргах, дорогезні труни.

«Я бачив труну за 500 тисяч гривень. Вона нічим не відрізняється від труни за 50 тисяч. Іноді в чек вписують послуги, яких не надавали. 

Також у морзі на вулиці Оранжерейній є дві прощальні зали, то в одній з них ці ФОПи зробили магазин і навіть під час прощання накидають людям вінки. Уявіть: тепер вихід один, через нього виносять безхатьків і військових. А черга на похорон велика, буває і 20 на день. Побратими приїхали з різних областей — сидять в автобусах, чекають».

Ветеран написав заяви щодо перевірок таких ФОПів до міського голови, голови військової адміністрації, а також у прокуратуру.

Олександру вже погрожували. Писали повідомлення та передавали на словах: «Збав оберти», «Не сунься, якщо хочеш жити».

Чоловік певен: забирати тіло з дому має лише комунальне підприємство. Це для початку. Необхідно звільнити зал у морзі на Оранжерейній для прощання та розібратися зі службами, які зливають дані про померлого мафії.

Домовлятися з ФОПами заступник директора «Спецкомбінату» не збирається, налаштований з ними боротися. У цій боротьбі він не один — має двох помічників, теж колишніх військових. Впевнений: соціальна робота несе для них усіх правильний етичний і емоційний заряд. На війні вони захищали справедливість і чітко розуміли, де свій, а де чужий. Тут так само.

Проти поховань не на кладовищі

Запитую, як Олександр ставиться до того, що військових часом ховають не на цвинтарях.

«Це порушення закону, тому я проти. Але деяким людям закон не писаний. Ховають, де хочуть. Як сказала мені одна дівчина: “Він з цими не лежатиме”», — це про військових на алеї Лісового цвинтаря. Тепер її коханий спочиває на якомусь пагорбі.

Водночас ветеран і проти почесних поховань на Аскольдовій могилі.

Пам’ятаю багатьох хлопців з Третьої штурмової, з «Азову», які поховані за нашими спинами. Це бійці не медійні, тоді не було можливості знімати їх у Маріуполі. Вони тихенько загинули, цього ніхто не бачив. Хтось посмертно отримав орден мужності третього ступеня, хтось не отримав. Вони нічим не гірші від «публічних». Можливо, у чомусь навіть кращі.Олександр Скорик, ветеран, заступник директора «Спецкомбінату»

Виясняється сонце. Прапори навколо тріпочуть, торкаються обличчя й плечей. Декілька ветеранів з азовської спільноти за спинами міняють пошарпані стяги на нові. В одного з хлопців — протез ноги.

«Живучий “азовець”, не подох»

39-річний Скорик розповідає про себе. До того, як потрапити у бойовий підрозділ «Азову» у 2015-му, він був уповноваженим карного розшуку. А далі:

«Наш гарнізон постійно базувався в Маріуполі. До вторгнення їздили на різні бойові завдання в Луганській області та на Донеччині — Мар’їнка, Красногорівка, Світлодарська дуга, Широкине. Вчилися працювати на техніці в різних умовах. Бойові завдання в невеликих містечках і в полях».

Тоді війна була не така, як зараз. Хлопці, які прийшли в той час в «Азов», мали унікальну можливість «обкататися» — планомірно зростити фаховий рівень військового. Зараз чоловіки, які йдуть на війну, мають лише півтора місяця в «учебці», а потім потрапляють в тяжкі інтенсивні бої. Через це маємо такі великі втрати.Олександр Скорик, ветеран, заступник директора «Спецкомбінату»

Після повномасштабного вторгнення «азовець» обороняв Маріуполь. Каже, що ворог мав велику тактичну перевагу — корабельну артилерію, авіацію, потужні танкові резерви. Олександр і сам бачив, як накочувалися колони танків з різних боків. Він розумів: питання часу, коли росіяни захоплять місто. Утім, він у Маріуполі залишився — як і багато інших, «просто виконував свою роботу». У середині квітня зайшов на «Азовсталь», а 20 травня, в день виходу в полон останніх бойових груп, його поранили.

«Це була мінно-вибухова травма. 50% тіла обпечено, великі кровотечі внизу спини й осколки в кінцівках. У мене тричі спинялося серце, перша реанімація була біля заводу. А потім я впав у кому», — рівно розповідає чоловік, ніби про погоду.

Його рятували медики Донецького опікового центру, колись відомого на всю Україну. Там ще залишилися лікарі, вірні присязі та нашій країні. Пізніше, вже в російській лікарні санітарки кидали зневажливо: «Цей “азовець” не подох, дуже живучий».

Лише тепер я наважуюся запитати про рожеві шрами на руках, які не бере засмага: «Це звідти?» — «Так».

Олександр, сміючись, каже, що йому ще «пощастило»: «Через свій тяжкий стан потрапив у перший обмін».

Це сталося наприкінці червня 2022-го. У нього частково працювала права рука, а в побратима Васі — ліва. І от удвох вони вантажили на КамАЗ побратимів без однієї ноги, без двох.

У нас були всі тяжкі, поламані хлопці, деякі лежачі з перебитими спинами. Їх везли окремими «швидкими». Коли нас доставили в Запорізьку область, побачив поранених з того боку: російські полонені йшли своїм ходом, лише один був з ковінькою. Тобто росіяни віддали найзламаніших і найнебоєздатніших, а забирати своїх таких не захотіли. Вони взяли здорових, аби знов кинути їх у бій. Я давно розумів, що війна довготривала, але тоді впевнився, що це точно надовго: росія зовсім не жаліє своїх людей.Олександр Скорик, ветеран, заступник директора «Спецкомбінату»

Від найважчих наслідків поранення ветеран відновлювався понад рік.

Могила героя

Проходимося сектором. Хоча вже по шостій вечора, тут працюють робітники — цементують шматки помосту. Віддалік сміється з пам’ятника військовий журналіст Олександр Махов.

Скорик підходить до могили чоловіка з рудувато-сивою бородою — Ігоря Безоглюка (Базеля).

«Це мій інструктор, — каже Олександр. — Коли я потрапив до “Азову”, він вчив мене метати гранати та знімати чеку. Я цього не вмів, бачив лише в кіно».

Біля хреста іншої могили розвівається стяг із написом «Оленівка». Скорик розповідає, що знав хлопчину, який спочиває під цим стягом:

«Я був уже старим “азовцем”, коли він прийшов до нас з Нацгвардії. Ми займалися спортом, він підв’язався ходити за нами. Ліг жати штангу — і не може підняти. Важив до 60 кілограмів, невисокий, худенький, а штанга — 40 кілограмів.

Я й кажу: “Давай у тебе буде позивний Жим, а жати ти навчишся”. Він сів, подумав: “А що? Мені подобається!” Відтоді всіх просив його називати Жимом.  Натренувався — і витискав ці 40 кілограмів. Життєрадісний, прикольний хлопець. Загинув в Оленівці й похований тут».

Я підійшла ближче, вдивилася у фото. І жар сипонув шкірою. На мене дивився мій герой, про якого писала минулої весни. Він зник після Оленівки, його шукала мама. Євген Пашнюк-Пашнєв.

Уже тоді скидалося, що все закінчиться погано: аналіз ДНК підтвердив збіг з повернутим тілом. Точніше сказати, тим, що від нього лишилося.

А от мама… мама не вірила. Вона хапалася за соломинку надії, вірила в різні історії помилок — якісь страшні, а якісь чудесні. Казала: «Боюся поховати чужу дитину та загубити свою. Я знайду свого сина».

Він похований не на рідній Херсонщині, а в Києві. Кажуть, так іноді роблять люди з деокупованих територій. Бояться: якщо росіяни знову захоплять їхній край, могили українських воїнів знищать.