«Це звертання до всіх. Ви будете дивитись футбол? А я в цей час буду помирати», — Жадан про Сенцова
Голодування Олега Сенцова лякає своєю незворотністю. Надто вже нерівні сили в цьому протистоянні – людина, що прагне справедливості, й система, що намагається людину зламати. До того ж, система від початку не налаштована на жодне порозуміння – вона інакше влаштована, їй загалом не йдеться про потребу розуміти. В цій ситуації важко припустити, що може виникнути якась взаємна угода», — пише український письменник Сергій Жадан у блозі на сайті видання «НВ«, передають Патріоти України, та продовжує:
«Ну справді – яка угода? Росія випустить заручників? Хто в це вірить? Хтось, очевидно, чекає, що голодування завершиться нічим, що людина таки зламається (вірніше – її таки зламають), хтось (скажімо, більш прагматичний) сподівається, що політики таки домовляться й Олега обміняють. А ось у те, що людина переможе систему – навряд чи хтось вірить.
Хоча в цьому випадку не прогнутись під систему, продовжувати опиратись навіть за умов, коли опір видається утопічним – уже по-своєму перемогти. Принаймні для нас – тих, хто співпереживає й переймається, хто намагається підтримати – переможець у цьому протистоянні очевидний. Втім, найбільше, звісно, хочеться, аби історія ця завершилась якщо й не звільненням одночасно всіх українських політв’язнів, то бодай поверненням в Україну ближчим часом самого Олегу.
Але незворотність ще і в іншому. Адже Сенцов невипадково почав голодування напередодні чемпіонату світу, що має розпочатися в Росії. Це звертання до всіх – і громадян України, і громадян світу. Ви будете дивитись футбол? А я це в цей час буду помирати. І ви маєте знати про це. І знати про це справді мають усі. Інакше позиція нашої країни не буде нічого вартувати. Інакше взагалі немає про що говорити. Ти робиш вигляд, що нічого не знаєш про політв’язнів? Ти нічого не знаєш про те, що один із них розпочав голодування, вимагаючи звільнення кількох десятків громадян України, які сидять у російських тюрмах? Тепер ти про це знаєш. Тепер у тебе немає шансу робити вигляд, що ти не в курсі. Всі в курсі. Всі все знають і розуміють.
Історія справді незворотна, вона рано чи пізно нагадує всім про справжній стан речей. Не можна робити вигляд, що війни немає, якщо вона є. Не можна робити вигляд, що мова йде про спорт, коли мова йде про зло. Який загалом може бути спорт? Які трансляції, який чемпіонат? Є війна, є окупація, є полонені, і навіть якщо ти встиг до цього всього за чотири роки звикнути, до цього не може звикнути той, хто є безпосереднім заручником цієї трагедії, хто є її безпосереднім учасником, хто своєю включеністю й причетністю фактично перекриває твою відсутність, перебирає на себе відповідальність за твоє мовчання. Трагедія триває, і розвиток її теж лякає незворотністю. І питання тут не так про політику, як про етику.
Незворотність утім проступає не лише у відносинах між двома країнами, які воюють п’ятий рік, вперто не вимовляючи при цьому слова «війна». Незворотність іще в тому, що цей божевільний світ, далі намагається робити вигляд, що все гаразд, що нічого нового чи особливо поганого не відбувається, що за свою довгу безнадійну історію людство мало би звикнути до власної безнадійності, мало би навчитись сприймати несправедливість, як обов’язковий доважок до всіх принад світу. Людство дійсно мало би цього навчитись. Але ось не навчилось. Чомусь і далі не мириться з несправедливістю, кричить про неї, як про найбільше зло, як про зло очевидне, яке не має права на існування.
Можна далі філософськи говорити про незмінність часів, про те, що історія ходить колами, що нічого нового під сонцем немає, а можна відверто обурюватись особливостям «великої політики», що передбачає зокрема спілкування (ба навіть загравання) з тираном і вбивцею, який порушує всі можливі міжнародні норми та приписи.
Натомість хтось один нагадує нам, що так бути не може. Що не можна умовляти того, хто не збирається ні з ким домовлятись. Не можна загравати з тим, для кого нічого не важить жодне слово й жодне зобов’язання. Що з убивцями взагалі краще не домовлятись. А головне – що убивць завжди слід називати вбивцями. І ось щоб ці прості й такі очевидні речі сьогодні звучали особливо чітко й зрозуміло, й слід говорити про Олега та обраний ним шлях.
Може видатись, що ми всі здатні зробити не так багато. Може видатись, що ми не можемо нічим допомогти. Може видатись, що результат цього протистояння якщо й не відомий від початку, то принаймні точно залежить не від нас. Можливо, так воно і є. Можливо, від нас справді залежить не так багато. Можливо, у нас дійсно не так багато можливостей. Але щонайменше одна можливість у всіх нас далі лишається – зробити так, щоби про Сенцова сьогодні чули й знали всі. Щоби ніхто не міг зробити вигляд, що не знає про нього нічого, не знає нічого про це голодування. Це найменше з того, що ми всі можемо зробити. Нагадувати й вірити.
Зло часто схильне перебільшувати свої сили та можливості. Часто найбільшим його ресурсом є наше сприйняття його. Себто, наша згода сприймати його як даність, наша згода не називати його на ім’я. Натомість, готовність боротися й підтримувати одне одного іноді здатна все змінити. Коли маєш справу зі злом – можеш програти. Але спробувати в будь-якому разі варто».
