Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Батьки не могли нічого вдіяти
Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім’ю, на їхні погляди, на здоров’я. Батьки не могли нічого вдіяти. Потім ті діти не виживали.
Про це в інтервю gazeta.ua розповіла громадська діячка Віра Тимошенко, яка з 1972 по 1980 працювала в Державному плановому комітеті УРСР.
«З іноземцями не допускалося розмовляти більше 15 хвилин чи поза роботою. Там була така сувора дисципліна, як в жіночому монастирі. Мене кантролювало КДБ. Строгі ділові костюми. Строгі зачіски. Не допускався яскравий манікюр», — згадує жінка про роки роботи з кремлівським начальством.
Працювала в Кремлі на прийомі іноземних делегацій. Організовувала накриття столів, культурну програму, слідкувала за дотримання протоколу.
Я повинна була вивчити культуру всіх країн. Знати, що люблять німці, що люблять французи. До нас приїздили звідти старі емігранти, які ще не відмовилися від нас і які ще розмовляли російською. За кордон потрапили ще за революції. Але традиції в них уже були не наші. Наприклад, у нас навіть в сухий закон французи пили зранку келих вина. У них дуже дорога вода, тому все переключене на вино. А вино у них своє — у Франції дуже багато виноградників. Кожен дім заплетений виноградом. Вони не їдять чорний хліб — лише білі булочки не з дріжджового тіста. Німці п’ють тільки джерельну воду, ніякої газованої чи мінеральної. Просили свіжу з джерела або з крану. У той час ми ще пили з крану — не були ще так забруднені ріки, як зараз.
Потрібно було пильнувати, щоб ніхто не помітив, що тобі хтось із делегації подарунок вручив. З іноземцями не допускалося розмовляти більше 15 хвилин чи поза роботою. Там була така сувора дисципліна, як в жіночому монастирі. Мене контролювало КДБ. Строгі ділові костюми. Строгі зачіски. Не допускався яскравий манікюр. Нігті завжди мали бути тілесного кольору. Інші кольори лаку вважалися вульгарщиною.
Яке враження у вас було про господарів Кремля?
Там одні старі діди працювали. Поки не винесуть ногами вперед, вони не йшли з тієї роботи. Ніхто їх на пенсію не гнав, щоб звільнили комусь місце. Діди ті були немічні, і навіть під себе робили. Через старечий склероз нічого не пам’ятали. Приїздиш у відрядження — а людини, з якою треба вирішувати питання, немає.
Усіх нас, кремлівський штат, годували. У наших квартирах кухонь не було. Нам привозили додому все готове — від перших страв до солодкого. Ці всі діди їли сало тільки за два сантиметри від шкірки — там воно найкорисніше, щоб ви знали. Було своє підсобне господарство. Об 11 щодня всьому керівництву привозили парне молоко.
Мали молодих коханок. Хоча не було й чим гуляти там. Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім’ю, на їхні погляди, на здоров’я. Батьки не могли нічого вдіяти
Постійно всіх на профілактику клали — щоб усе перевірити від крові до мозгів.
Вони все життя гуляли. Мали молодих коханок. Хоча не було й чим гуляти там. Чинили злочини. Спинно-мозкову рідину у новонароджених немовлят висмоктували і вводили собі. А батькам повідомляли, мовляв їхня дитина народилася мертвою.
Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім’ю, на їхні погляди, на здоров’я. Батьки не могли нічого вдіяти. Потім ті діти не виживали.
За моєї роботи генсеком був Хрущов. Він з Києва дуже багатьох відправив на розстріл. Тут він мав коханку — оперну співачку Єлизавету Чавдар. Зіпсував їй життя.
Кремлівські дружини тоді боялися навіть працювати. Вони майже всі були на лісоповалі.
Бо забагато знали?
Чоловіки на них самі часто доносили. Як і наші письменники. От ходила дружина Володимира Сосюри Марія десь по гостях. А в ньому недовіра, думав, що до коханця ходить. Це ж творча людина — нафантазує, що хочеш. Він пішов у відділ КДБ порадитися. Розповів, що «дружина кудись ходить без моєї згоди». Органи простежили, куди ж ходить. Все. Коли вона через 5 років повернулася із заслання, Сосюра її ніс на руках прямо з поїзда.
Робота з керівництвом давала вам змогу побачити багато речей, про які люди не мали уявлення.
Коли вибухнув Чорнобиль, 28 ліквідаторів аварії привезли в Москву. Пам’ятаю ту картину: лежать люди кольору паленого вугілля. Тіло від кісток відділялося. Їх начебто на лікування привезли. А насправді до них ніхто не підходив. Тому що знеболювальних такої сили не було.
Увечері скликали усіх дружин ліквідаторів. Дали їм анкету заповнити і підписати. Сказали: «У вас всі чоловіки — герої. Сьогодні вони ще живі. Можете попрощатися. Бо завтра їх уже не буде. Бо вони виділяють радіації більше ніж в реакторі. Ніхто їх тут не лишатиме». Наступного дня всіх тих ліквідаторів усипили і поховали. Ями були 10 метрів углиб, усі забетоновані.
160 кіл ми зробили навколо того місця, тому що нас наздоганяли іноземні журналісти. Ми не мали права нічого говорити..
Ліквідаторів привезли в Москву лише заради бутафорії — мовляв, лікуватимуть. А насправді привезли їх таємно поховати.
Як вам вдалося покинути ту роботу?
Було питання, щоб я поїхала працювати з найвищим керівництвом. До мене доходили чутки, чим вони там займаються. Коли керівництво їздило на полювання, у кожного була добре наточена сокира за поясом. Вони напивалися до білої гарячки і падали обличчям в олів’є чи заливну осетрину. Я подумала: що буде зі мною, якщо я там — одна жінка? Звісно, відмовилася.
Мене не хотіли відпускати, погрожували, що і сама не знайду роботи, і що чоловікові видадуть вовчий білет.
Перестала працювати там під час Перебудови. Мене запросила до себе Раїса Горбачова — застуником з ідеології її благодійного Фонду «Духовна спадщина».
Вона була дуже обмеженою людиною, навіть наголоси неправильно ставила під час доповідей. Тому намагалася відмовчуватися. Якби вона з Горбачовим залишилися при владі, то ми б і досі були в Радянському Союзі. Він — нереалізований политик, а вона взагалі ніякий. Гроші, які присилали для чорнобильських хворих, вона використовувала для будівництва дороги до своєї дачі у Форосі.
