Кінець Донбасу? Донецька ідентичність зникає

У жовтні 2011 року Олександр Мотиль у тексті для сайта «Україна модерна» написав: в Україні доходить до кінця «нелояльна меншість» – недемократичні й авторитарні партії, на зразок комуністів і «регіоналів», разом з їхнім електоратом, які блокували реформи. Коли він це писав, режим Януковича був у самому соку, і його владі, здавалося, не буде кінця. Але тим більшою була вартість цього прогнозу.




Зараз, два роки після Януковича, бачимо не лише те, як зникли самі партії, але як зникає їх територіальна електоральна база – колишній схід України. Початок 26 січня 2014 року поклало Запоріжжя, де 10 тисяч демонстрантів (нечувана для цього міста кількість!) штурмували регіональну владу. За кілька днів бачили вже цілком інший схід країни: він був розрізаний навпіл Дніпропетровською і Запорізькою областями.


Опитування на початку квітня 2014-го показали: Схід як єдиний політичний простір перестав існувати. Він зморщився, як шагренева шкіра, до Донбасу. Тепер, після краху «російської весни» і замороження конфлікту, він зменшився до території ОРДЛО, котра становить заледве 1/3 площі Донбасу.

Ймовірно, ми є свідками розпаду Донбасу. Мова не лише про воєнні поділи. Йдеться про розпад самої донецької ідентичності. Від 1994-го по 2010-й кожні п’ять-шість років ми проводили опитування в Донецьку. Усі вони показували той самий результат: найпопулярнішою ідентичністю була ні українська, ні російська, а донецька. За своєю силою вона могла зрівнятися хіба що з галицькою у Львові. Різниця полягала в тому, що галицька у Львові вписувалася в українську. А донецька – не вписувалася в жодну національну: була річчю сама по собі.



Тепер, як показують найновіші дослідження, донецька ідентичність зникає. Північний Донбас воліє називати себе Слобожанщиною, південно-західний – Приазов’ям. У першому випадку цей вибір виглядає природнім: це етнічна українська територія, яка була включена у російськомовний промисловий Донбас. Вона як увійшла, так і вийшла. У другому випадку – мова радше про раціональний вибір. Жителі Маріуполя й околиць надивилися черг «донецких» на пропускних пунктах та біля банкоматів, наслухалися про віджимання бізнесу й підвали, в яких пропадають люди. Тому не хочуть мати справи з ОРДЛО.

Зрозуміло, більшість населення займає пасивно-очікувальну позицію і зосереджена на виживанні. Але ця сама більшість ідентифікує себе з Україною. Іншими словами (цитую висновок найновішого опитування з peace.in.ua): це регіон зі складною специфічною ідентичністю, але переважно він україноспрямований.

Результати цього та інших опитувань на останньому засіданні нашої Нестерівської групи представляв сходознавець Ігор Семиволос. Він відчуває ситуацію пучками своїх пальців. Після його виступу краще розумієш складність цієї конструкції, що називається (чи називалася?) Донбасом.

Мені найбільше запам’яталася розповідь про нових агентів змін. Розвал старих структур привів до того, що впав тиск індустріальних груп на місцеву політику. Із послабленням їхнього впливу стає більше політиків із середнього бізнесу, молоді та волонтерського руху. Вони ніде не становлять більшість (бо на вибори ходять переважно старші люди) – зате будують нову ідентичність. Їх найголосніше чути в тих містах, де, окрім старої індустріальної бази, появився постіндустріальний бізнес. І що головне: коли питати їх, яке місто в Україні уособлює для них модель майбутнього, у відповідях найчастіше виникає Львів – символ успішного сервісного бізнесу.

Звісно, не варто спішити з проголошенням кінця Донбасу. Але варто розуміти, що сучасний конфлікт в Україні значною мірою є конфліктом між двома форм(ул)ами модернізації: старої, індустріальної, радянської, але насправді ще з ХІХ століття – і нової, постіндустріальної, з ХХІ століття.

Перша форма була зосереджена на сході країни. Але зараз вона іржавіє, як іржавіють старі й покинуті заводи й фабрики. Питання, що і як швидко прийде їй на зміну, вирішуватиме майбутнє всієї України.

Источник:  uainfo

Что думаете по этому поводу? Оставьте свой комментарий

Добавить комментарий