Сашко Положинський: Мене навідують думки про еміграцію, але за межами України я довго не витримаю

«Я б волів виступити на Гластонбері: приїхали б звідти пафосними чуваками, а народ, дізнавшись про наш виступ, подумав би, що ми круті, і на «Олімпійський» підтягнеться», — зізнався музикант.

На сайті «Главред» відбувся чат із музикантом, лідером груп «Тартак» і «Був’є» Сашком Положинським. Спілкуючись із читачами, він розповів, наскільки біографічними є його пісні, чи не викликає одночасна робота в двох проектах відчуття «роздвоєння особистості», за яких умов «Тартак» або «Був’є» може взяти участь у «Єробаченні», чим важливі квоти на українську музику, які підозри викликають в нього галасливі кампанії проти того чи іншого артиста, а також чим особливі виступи перед захисниками України. Крім того, Олександр пояснив, чому вважає, що на Майдані можна було б досягнути більшого і кращого мирним шляхом, чи потрібні країні нові майдани, і якими вони мають бути, чому вважає Зеленського і Вакарчука не найгіршими кандидатами в президенти України, а також чим його приємно і неприємно вразили колеги-музиканти за роки війни. Також гість «Главреду» не побоявся найбільш провокативних питань і відверто розказав про страхи, найбільш болісні моменти, коли відчувається «тягар років», а також умови, за яких би погодився на відверту фотосесію.

Подаємо стенограму чату з Сашком Положинським.

«Вірю в те, що рано чи пізно я зможу впевнено сказати, що пісня «Я Не Хочу Бути Героєм України» втратила свою актуальність…»

Lastivka: Як не крути, але «Тартак» і «Був’є» відмінні, кожен гурт самобутній. Коли працюєте над матеріалом для обох колективів, не виникає відчуття роздвоєння особистості?

Сашко Положинський: Абсолютно не виникає. Моя творча особистість настільки різнопланова та багатогранна, що я, за певних обставин, міг би потягнути ще кілька проектів. Для цього мені потрібно трошки більше часу, трошки більше грошей і трошки більше людей.

Zenyk: Майже всі пісні, напевне, є біографічними. Відомо, що пісню «Мій Лицарський Хрест» ви написали після «Легіону». Після чого ж тоді написалися «Не Кажучи Нікому», «Голос Крові»? 2. В останньому альбомі пісня «Блюз» мене вразила. Звідки вона, про що? 3. Кажуть «Принцеса Аренбі» про співачку Йолку — це правда?

Сашко Положинський: Я не згоден стосовно біографічності пісень. Звісно, в кожній є більша чи менша часточка автора, але про біографічність говорити не слід.

Стосовно питань.

1. «Лицарський Хрест» почала писатися не після, а до «Легіону» на пластовому таборі, який і називався «Лицарський Хрест». А от дописувалася вона після освяти клейнодів пластового куреня «Орден Залізної Остроги». Так само інші пісні писалися під впливом різних чинників і подій. «Не кажучи нікому», дійсно, зародилася на «Легіоні», але виношувалася значно довше. Можливо, навіть упродовж десятиліть знайомства з вояками УПА та історії боротьби цієї унікальної української армії. Пісня «Голос Крові» увібрала в себе багато подій та наслідків колишньої і новітньої історії України і писалася, як і багато інших пісень, поетапно з розривом між окремим частинами в декілька років.

2. Пісня «Блюз» із, сподіваюся, не останнього, хоч і на даний час найновішого альбому «Тартака» «Антартактида. Частина Друга» — пісня про непрості взаємостосунки чоловіка і жінки, про невміння розуміти одне одного, про муки самотності, про важливість і значимість слів, про необхідність музики у нашому житті.

Народилася вона за кермом. Я часто щось мугикаю собі в дорозі, коли їду кудись чи йду, і ось так одного разу почав собі трохи намугикувати «Блюз».

3. Ні, ця пісня не про Йолку, а про нашу з нею спільну подругу. Я написав цю пісню у подарунок цій прекрасній дівчині, а потім мені здалося, що ця пісня заслуговує на те, щоби бути записаною і оприлюдненою більш широкій аудиторії. Здається, я не помилився.

Vasyl: Олександре, щоразу, коли слухаю Вашу пісню «Я не хочу бути героєм України», хочеться запитати, наскільки змінилася ця Ваша думка за останні чотири роки? Чи навчилася Україна цінувати власних героїв? Ви, як і раніше, не хотіли б бути героєм нашої країни з описаних у пісні причин?

Сашко Положинський: На жаль, мало що змінилося, і мені доволі часто доводиться чути від різних людей або й усвідомлювати самому, що ця пісня в наш час набуває нової болючої актуальності. Звісно, не завжди і не в усьому. Є й багато протилежних прикладів. Але загалом доволі часто в нас ще й досі справжні герої лишаються в забутті, а возвеличення до рангу героя отримують ті, хто на це зовсім не заслуговує. Тим не менш, я вірю в те, що рано чи пізно я зможу впевнено сказати, що ця пісня втратила свою актуальність. Зрештою, її зміст не лише в приспіві, але і в куплетах.

Natalie: Олександре, дякую вам за дописаний куплет пісні KozakSystem«Не Моя». Просто фантастична лірика вийшла, і написані вами слова не зачеплять хіба що людину-дровеняку якусь. Розкажіть, як працювалося над цим текстом? Чи легко було доповнювати вірш Симоненка, вдосконалювати написане класиком?

Сашко Положинський: Я вже неодноразово казав із цього приводу, що не сприймаю цю роботу як «доповнення вірша Симоненка». Це для мене традиційний варіант творчої співпраці. В моєму активі є багато спільних пісень, де частину тексту писав не я. У даному випадку все відбувалося так само. Я надихнувся текстом Симоненка і написав свою частину пісні. Сприймайте це просто як творчий дует.

І, так, текст писався дуже легко і швидко. І цьому я, звісно, завдячую силі слова і таланту пана Василя.

Div4ynka: Бачила на Вашій сторінці у Фейсбук інформацію про роботу над новим альбомом «Був’є». Коли можна очікувати на презентацію нових пісень, а краще — кліпів? Бо всі кліпи «Був’є» — це шедеври. «Закохані» досі переглядаю кожного дня, «Голова» — улюблений кліп, а «Біжу» дуже мотивує жити, займатись спортом, вдосконалюватись. Треба новинку.

Сашко Положинський: Мені важко обіцяти щось конкретне, але дуже сподіваюся, одну нову пісню «Був’є» оприлюднити вже в найближчий місяць-два. Однак знімати спеціальний кліп на неї не плануємо. Можливо, просто змонтуємо якесь відео з того, що знайдемо. Спеціальні кліпи на «Був’є» поки знімати не планую, оскільки нових пісень готовими ще не чув, а старими вже перегорів.

Ольга Близнюк: Коли відбудеться тур на підтримку нового альбому «Антартактида. Частина Друга»? Чи буде концерт в Чернігові? Коли планується вихід дуетного альбому «Антартактида. Частина Перша»? На яку пісню буде знято новий кліп?

Сашко Положинський: Ми не планували тур на підтримку альбому «Антартактида. Частина Друга», а хотіли до осені випустити альбом «Антартактида. Частина Перша» і восени зробити один тур на підтримку обох. Та чи вдасться це зробити, я не певен, з огляду на те, як часто нам доводиться в силу різних обставин та причин змінювати чи коригувати свої плани. Тож якщо раптом одразу кілька потенційних організаторів запропонують нам концерти вже на цю весну, то, може, і сам по собі виникне невеличкий тур.

Що стосується нових кліпів, то я точно хотів зняти кліпи на «Блюз» та «Самокат». Виникали певні ідеї щодо «Текіли», «Гей, Киці», «Геть Негатив» та навіть «Ла-Інтро». Але ми досі нічого не зняли,. і я не певен, що найближчим часом щось вдасться. Коротше кажучи, зазвичай, з кліпами у нас історія така: щось ми довго плануємо, знімаємо, монтуємо і в результаті нічого доброго з цього не виходить, а щось, навпаки, несподівано вирішили, швидко зібралися, відзняли і лишилися задоволені результатом. Тож буде як буде, а як буде — покаже час.

Щодо концерту в Чернігові, то наш минулорічний чернігівський концерт вийшов значно менш успішним, ніж концерт наступного дня у Славутичі. Тож більше шансів провести концерт там і запросити до Славутича всіх наших чернігівських прихильників.

Victoria Melnik: Скажіть, будь ласка: 1) про яку пісню іншого музиканта Ви могли б сказати «шкода, що не моя»? 2) якби була можливість, то в якому улюбленому фільмі Ви б хотіли зіграти роль? 3) що б Ви обрали — виступ на фестивалі Гластонбері або сольний концерт на НСК «Олімпійський»?

Сашко Положинський: 1) Якби я знав, яка пісня українського музиканта стала найбільшим комерційним успіхом в історії української музики, я би міг конкретно відповісти. Натомість я лише радію за колег і отримую величезну насолоду від прослуховування, якщо чую чергову українську пісню, яка дійсно подобається мені.

2) Один раз я проходив проби на одну роль в одному фільмі. Потім я подивився ці спроби і зрозумів, що ролі у фільмах — це не моє. Тож є багато фільмів, які я люблю, але поки що мене цілком задовольняє роль глядача.

3) Враховуючи ту кількість людей, які «Тартак» збирає на своїх сольних концертах, думаю, наш концерт на НСК «Олімпійському» виглядав би доволі жалюгідно. Тому я би волів виступити на Гластонбері. По-перше, подивились би, що там і як. По-друге, приїхали б звідти пафосними чуваками, наробили би собі з цього приводу якогось піару, а там, дивись, народ, дізнавшись про той наш фестивальний виступ, подумає, що ми круті, і на «Олімпійський» підтягнеться.

Olga Frolenkova: Ви плануєте виступати на «Бандерштаті-2018» з гуртами «Тартак» та «Був’є»? Дуже хочеться, щоб Ви були, без Вас цей фестиваль буде не той.

Сашко Положинський: Запрошень поки не було. Тож і про плани говорити не випадає. Хоча до «Бандерштату-2018» і у «Тартака», і у «Був’є» буде достатньо матеріалу, щоб виступити із чимось, з чим на «Бандерштаті» ще не виступали.

Ольга Близнюк: Хто знявся у ролі гончара в кліпі на прекрасну пісню «Голос крові»?

Сашко Положинський: Я не пам’ятаю, як звати цього чоловіка. Можливо, в інформації про кліп десь згадується його ім’я. Зрештою, цей гончар працює на Хортиці. Зайдіть, при нагоді, на територію Січі і спитайте гончара. У нього там є свій куточок, його знайти там неважко.

Kyzya: Вам дуже личить той образ, що був у кліпі «Знаєш мій день». Просто комплімент…

Сашко Положинський: Дякую.

Олена Шелест: Дякую вам за якісну українську музику і щирі тексти! Маю декілька запитань. 1. Ви стали режисером кліпу на пісню «Знаєш мій день», чи плануєте і далі продовжувати щось знімати? 2. Питання, пов’язане з історією групи. Чи підтримуєте стосунки з теперішніми учасниками «Бумбоксу»? Творчого натхнення і взаємного кохання!

Сашко Положинський: 1. Це не перший мій режисерський досвід. До того я був режисером або співрежисером кількох інших своїх кліпів. Мені це цікаво і я хотів би продовжувати. Та для цього, перш за все, треба мати можливість. Можливість ця залежить від людей, які хочуть із тобою працювати, і від грошей, щоб цю роботу гідно оплатити та орендувати необхідне обладнання та реквізит. Люди є. От назбираю трошки грошей і знову спробую щось знімати.

2. Так, у нас тривалий час були не надто добрі стосунки з «Бумбоксом». Але, на щастя, ми давно переросли всі взаємні образи, обговорили і вирішили всі колишні проблеми і непорозуміння, налагодили стосунки і знову потоваришували. Більше того, в 2016 році ми разом із «Бумбоксом» відзняли кумедне запрошення на 20-ліття «Тартака» — думаю, це відео можна відшукати на офіційній сторінці гурту «Бумбокс» у Фейсбуці. І на тому концерті не тільки разом із Валіком і «Мухою» заграли кілька давніх пісень «Тартака», але й разом з Андрієм Хливнюком вперше за багато років виконали пісню «На Даху». Зараз ми час від часу спілкуємося, я можу завжди розраховувати на допомогу чи пораду продюсера «Бумбоксу» Льоші Согомонова, коротше, у нас із «Бумбоксом» усе гаразд.

Алексей Цяцько: В марте этого года в Мариуполе пройдет концерт группы «Бумбокс». А когда Вы к нам приедете?

Сашко Положинський: Ми з «Тартаком» минулого року не лише виступали на фестивалі «Маріуполь-Фест», але й за кілька місяців перед тим давали сольний концерт. І, на жаль, на цей концерт завітало не так багато людей, щоб ми захотіли знову його повторити. Однак, якщо тоді це була тільки прикра випадковість, і з’ясується, що на наш сольний концерт у Маріуполі чекає багато людей — ми залюбки, хай тільки хтось скаже, де і коли.

Кирило Савенков: Олександр, як ставитесь до баттлів? Чи слухаєте когось з ньюскульного репу (вітчизняного чи зарубіжного) і чи готові на експерименти з модними бітами?

Сашко Положинський: Пробував дивитися щось там, і не пішло мені. Не розумію, в чому кайф спостерігати, як люди одне одного ображають, принижують, провокують, причому доволі часто роблять це аж в надто лайливій формі. Повністю подивився лише баттл Ярмака з Лоїком, і те лише тому, що товаришую з першим та цікаво було дізнатися, хто такий другий. І, чесно кажучи, Лоїк мені сподобався. Не розумію, чому стільки негативу довкола нього.

Що стосується ньюскульного репу, я його мало знаю, бо щось не дуже розумію. Ото нещодавно був на радіо «Аристократи», слухали там і обговорювали альбом Кендріка Ламара. То мені сподобалися здебільшого тільки ті композиції, які стилістично були ближчими до того репу, який я залюбки слухав десь там у 90-х. Що поробиш — «Стара Школа».

Що стосується нових бітів, то, якщо якийсь талановитий біт-мейкер запропонує співпрацю, спробувати я не відмовлюся. Якщо біти качатимуть…

Shabel Roman: Цікавить таке питання: чи задумувались Ви над рімейками існуючих пісень чи написанням нових іншою мовою, для розширення кордонів творчості?

Сашко Положинський: Іншою мовою мені писати не вдається, бо, крім української, я вільно володію лише російською, а російською мені щось не дуже пишеться. Було пару спроб колись, але вони виявилися не надто вдалими.

Щодо рімейків, то іноді надходять такі пропозиції чи думки, але я ж пишу багато нових пісень. То навіщо мені перероблювати старі? Хай це роблять інші, якщо їм цікаво.

Kateryna Kopanytcia: Олександр, під час свого виступу на «Гоголь-фесті-2017» в Івано-Франківську ви постійно просили в публіки потерпіти ще трішки і наче вибачалися за свою присутність на сцені. Це — новий стиль спілкування з аудиторією? Мені, як давній прихильниці було неприємно. Все інше сподобалося. Ми вас тут всі любимо, від старого до малого, нема за що перепрошувати.

Сашко Положинський: Щось не можу пригадати нашого виступу на «Гоголь-фесті». Якщо мені не зраджує пам’ять, ми з «Тартаком» двічі виступали у Франківську в минулому році: один раз в одному з пабів із сольним концертом в рамках туру «20 років Тартака. Історія триває», і там певний час, дійсно, публіка здебільшого не демонструвала особливої зацікавленості нашою творчістю, тому я справді міг час від час просити потерпіти до того часу, коли ми почнемо виконувати ті пісні, які публіка найбільше чекає. Зрештою, тоді, як я і прогнозував, концерт закінчився тим, що нас не відпускали зі сцени і просили грати ще і ще.

Що стосується другого виступу — на День Незалежності, то цей концерт став одним із найяскравіших вражень не лише минулого року, але й всієї 20-літньої історії «Тартака». І, в першу чергу, завдяки публіці. Тому я й сам міг побачити, що ви нас там любите. Шкода, що на сольні концерти не дуже ходите.

Fiona: Наскільки ймовірно, що ви разом із проектом «Був’є» або «Тартак» колись візьмете участь у «Євробаченні»? І, до речі, з яким із гуртів це може відбутися з більшою вірогідністю?

Сашко Положинський: Думаю, наразі ймовірність цього доволі невелика. Нас останні кілька років запрошували взяти участь у відборі, але я поки не відчував ні бажання, ні можливості. Якщо колись я, працюючи над якоюсь новою піснею, відчую, що вона має шанси стати учасником конкурсного відбору на «Євробачення», я одразу ж подам заявку. Однак поки такої пісні у мене нема. Зате є багато інших пісень, які хотів би, щоб люди слухали і любили.

Fiona: Буквально нещодавно з’явився перелік артистів, які цього року братимуть участь у національному відбірковому турі «Євробачення»? Поява яких ваших колег по сцені в цьому списку вас здивувала? Хто з них, по-вашому, має представляти Україну на «Євробаченні» цього року? Хто — має шанс здобути перемогу?

Сашко Положинський: Чесно кажучи, я не пам’ятаю всіх у цьому списку. Але впевнений, що більшість учасників цього відбору здатні гідно представити Україну на цьому конкурсі. Особисто я не дуже цікавлюся «Євробаченням», але завжди радію успіхам України на ньому та вдалим виступам своїх колег. Тож бажаю чесної боротьби та заслуженої перемоги кожному.

 

«Хто хоче крутити більше української музики, той крутитиме її і без квот…»

Konn: Сашко, наскільки для «Тартака» або «Був’є» актуальна проблема «формату», якого вимагають дотримуватися радіо та ТБ? Хто і виходячи з чого, по-вашому, формує рамки цього «формату» в Україні?

Сашко Положинський: По-перше, ми ніколи не намагалися творити в межах «формату». Інколи нам щастило тією чи іншою піснею «вписатися» в цей «формат». Інколи в нього «вписувалися» створені кимось із наших друзів чи колег ремікси на наші пісні.

По-друге, саме поняття «формату», на мою думку, в Україні дещо викривлене — у нас його подають як певне узагальнення, а мені здається, що це би мала бути кожна окрема вузька спеціалізація.

Що ж стосується тих рамок, то, як мені здається, вони сформовані кількома чинниками: смаками і вподобаннями музичних редакторів та програмних директорів; комерційними успіхами деяких радіостанцій або телеканалів; вдалим маркетингом деяких артистів або й цілих музичних напрямків; певним набором стереотипів історичного, психологічного чи економічного походження; звиклістю значної частини української публіки сприймати те, що нав’язується, не шукаючи альтернатив. З огляду на останнє, підозрюю, що на вподобання і смаки можна ефективно впливати, маючи для цього певні можливості.

Женя Омельченко: На Вашу думку, прийняття яких нормативно-правових документів на державному рівні може посприяти розвитку українського шоу бізнесу?

Сашко Положинський: Думаю, правильний закон про мову міг би посприяти, а також правильні закони щодо авторського права і боротьби з піратством. Закони про меценатство і спонсорство, прогресивна система оподаткування і різні нормативно-правові документи, скеровані на сприяння розвитку української економіки… А взагалі, я не дуже розумію, які потрібно приймати документи, щоб запрацювали якісь механізми. Тому я знаю, що допомогло би мені та моїм колегам, але не завжди знаю, що саме потрібно зробити, щоб воно з’явилося.

Simka: Сашко, колись ви говорили: «…мені, як людині, яка українською музикою і займається, і переймається, хотілося б, щоб українська держава різноманітними протекціоністськими заходами допомагала українським музикантам виживати в боротьбі з потужними навалами східного і західного шоу-бізнесів». От зараз начебто українська влада біля керма, потік гастролерів зі сходу, з Росії, припинився зі зрозумілих причин, із Заходу їдуть, але не надто активно, бо, напевно, бояться їхати туди, де війна, також запроваджені квоти, і української музики в ефірах стало більше… Чи такі «протекціоністські заходи» ви тоді мали на увазі? Чи достатньо цього вам як українському музиканту для нормального розвитку та творення?

Сашко Положинський: Ті «протекціоністські заходи» — це лише невелика частка того, чого би мені хотілося, і з того, що реально можна було би вже зробити. Звісно, я не можу знати всього, і в чомусь можу помилятися, але в багатьох випадках цей протекціонізм має більш декларативний, ніж практичний характер. А з тих заходів, які вже впроваджено і які є справді дієвими, можна робити висновок, що вони працюють. Якщо говорити тільки про українську музику, то ми бачимо, що її присутність в інформаційному просторі і популярність поступово зростають, з’являється багато нових цікавих артистів і прекрасних пісень, але справді комфортними умови існування і розвитку української музики поки що назвати важко. У нас ще багато питань, які потрібно вирішити, ще багато перешкод, які потрібно подолати, але, за умови цілеспрямованої політики та активної підтримки, є всі шанси за деякий час створити максимальні можливості для повноцінного і різностороннього розвитку нової української музики.

bratyk_vov4ik: Як ви ставитеся до квот на українську музику? Чи все в цій ідеї продумано і мудро? Може, варто було б квотувати всю іншу іноземну музику в наших ефірах?

Сашко Положинський: Ставлюся до квот позитивно. Можливо, варто було вводити їх не так різко. Але, як мені здається, в більшості випадків ці квоти є цілком реальними для виконання. Зрештою, хто хоче крутити більше української музики, той крутитиме її і без квот. А хто не хоче — той завжди знайде привід, щоб пояснити, чому. Тож мусимо керуватися державними інтересами. А в державних інтересах, я переконаний, щоб української музики всюди було якомога більше. І за цей рік ми переконалися, що музики дійсно стає більше, і вона стає все різноманітнішою та цікавішою. Маємо всі шанси з часом невимушено і легко ці квоти збільшити не лише на формальному, але й на реальному рівні. Хоча, звісно, якби почали квотувати десь так років 20 тому, і не лише визначати квоти, але й чітко контролювати їх виконання, то сьогодні б мали й іншу музику, й іншу країну. Та краще пізно, ніж ніколи — це саме той випадок.

Petro: Сашко, скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, чи не перегинають у нас палицю, захоплюючись усілякими заборонами щодо культурного продукту? З останнього, що зачепило — заборона на казки про Іллю Муромця (а нічого, що його мощі у Лаврі у печерах?), або книга Акуніна, який підтримував і підтримує Україну в нинішніх обставинах… Українець — наче не дурень, він і так здатен обрати, що дивитися або слухати. Час від часу це починає напружувати, ці «накази згори», як «совок».

Сашко Положинський: Я не дуже цікавлюся і тому не дуже знаюся на темі заборон. Але, тим не менш, більш є прихильником інших засобів боротьби на так званому «культурному фронті». Мудра людина розуміє, що в сучасному світі, та ще й у такому, на щастя, не надто тоталітарному режимі, який панує в Україні, дуже важко виконувати і контролювати будь-які заборони на споживання того чи іншого інформаційного чи творчого продукту. Натомість я би пропонував людям, які продукують різноманітні заборони, зосереджувати більше уваги на протекції та стимулюванні власної культури та її творчих проявів. Мені здається, що набагато важливішим за даних обставин є збільшення кількості та покращення якості того культурного продукту, який створюють наші митці, в тому числі інколи з суто патріотичних чи й навіть кон’юнктурних міркувань. Тому тут важливо створювати такі умови, щоб українським митцям було в Україні не лише легко і комфортно, але й вигідно.

Мені здається, що справжній патріотизм, непідробний інтерес до свого не викликаються заборонами, а довготривало й цілеспрямовано виховуються і викохуються гарними прикладами та яскравими зразками. І коли пересічний «споживач» матиме рівноцінний вибір між своїм та чужим, але бачитиме, що своє і цікавіше, і рідніше, і краще, то питання вибору перед ним навіть не стоятиме. Але, щоб наше ставало кращим і популярнішим, потрібно створювати для нього комфортні умови для конкурентної боротьби та розвитку.

Paulina: Дивлячись на тих вітчизняних музикантів, які успішно гастролюють Україною, збирають повні зали, отримують шалені гонорари, штампують кліпи, альбоми й пісні одна за одною, який ви могли б зробити висновок на яку музику і яких виконавців в Україні є справжній широкий попит народу? І, тільки чесно, які висновки ви робите про смак наших людей?

Сашко Положинський: Яке провокативне питання… Мені здається, що у більшості випадків широкий попит є на пісні, написані не українською мовою. Звісно, є винятки, але вони доволі нечисленні. Якщо говорити про створене в Україні, то більш популярною є поп-музика і музика танцювальна з не надто змістовними текстами, головне, щоб було «прикольненько» і легко запам’ятовувалося.

Про смаки говорити діло невдячне, але смаки — це ж не лише музика, яку ми слухаємо, але й фільми, які ми дивимося, книжки, які ми читаємо, чи не читаємо взагалі, це наш одяг, наші будинки, наші рекламні щити, за якими не видно світу довкола, це купи сміття в лісах та ярах, це мова, якою ми розмовляємо, і слова, які найчастіше використовуємо. Тож все взаємопов’язано.

Inga: Сашко, чи є серед українських пісень, що з’явилися протягом, скажімо, останнього десятиліття, такі, які, з вашої точки зору, стануть класикою, які співатиме не одне покоління, які стануть легендарними? От ви яким саме пісням бажаєте пройти скрізь роки чи навіть віки?

Сашко Положинський: Це складне для мене питання. На жаль, часто буває так, що ті пісні, які особливо мене зачіпають, які мені хочеться слухати знову і знову, не викликають захвату у широкого загалу. І навпаки, дуже багато пісень, які стають масово улюбленими і популярними, не викликають у мені жодної позитивної емоції. Наприклад, я дуже люблю пісні гурту «Ті, Що Падають Вгору», але за всі роки їхнього існування — а знаю я їх доволі давно — популярність їхня не дуже зросла. Більше того, впевнений, що їх не дуже то й знають. А шкода…

Я дійсно чую багато нових класних пісень, з’являється багато нових цікавих артистів, а проглянеш якусь інтернет-статистику і розумієш, що один трек, який ти й слухати не можеш, бо не витримуєш довше кількох секунд, популярніший за все, що ти відкрив для себе за останні кілька років, разом узяте.

Тому я не наважуся робити бодай якийсь прогноз, але буду мріяти про те, що в котромусь із наступних поколінь наймоднішою музичною тенденцією стане пошук і популяризація пісень нашого періоду. Може, тоді щось і моє потрапить у нові плейлисти. Не брехатиму, мені, як, мабуть, і кожному іншому артисту, цього б хотілося.

Zheka Bogutsky: Як вам цьогорічний тріумф гурту «Юркеш» на «Х-факторі»? Що думаєте про творчість Юрка Юрченка, чи входить їхня музику до розряду ваших вподобань?

Сашко Положинський: Мало знаю про те, що відбувається на «Х-факторі» і про тріумф гурту «Юркеш», чув лише якісь відголоски. Мабуть, серед усіх пісень гурту «Юркеш» можу для себе виділити лише пісню і кліп «Стеляться Тумани».

Загалом, така музика, яку грає «Юркеш», не дуже відповідає моїм музичним смакам.

Натомість вважаю Юрка і його колег по групі вартими уваги, популярності та гідних заробітків. Тому можу їх тільки привітати, побажати успіхів на майбутнє, а всім прихильникам української музики — не лише чекати, коли хтось із наших музикантів потрапить на «Х-фактор», але й шукати українську музику до вподоби за межами цього та інших телевізійних конкурсів.

Сентябрина Ия: Скажіть, будь ласка, що Вас останнім часом найбільше вразило: у прочитаному, почутому, побаченому чи в чомусь іншому? І ще, чи приймаєте Ви участь у кастингах на ведучого або члена журі розважальних чи інших телепрограм (задля Вашої більшої популяризації, а нам на втіху Вас бачити і чути, а для учасників можливо дати шанс в житті на щось більше).

Сашко Положинський: Я не знаю, що мене найбільше вразило. Та й взагалі, мені завжди важко вибирати щось одне з усього. Та й розуміння слова «вразило» не дуже чітке. Якби я завчасно був попереджений про ваше питання, я би, можливо, підготувався і міг би дати чітку відповідь. А так просто зараз на думку нічого не спало, значить, найбільше мене нічого не вразило.

Що стосується кастингів, то одного разу я проходив кастинг на посаду члена журі «Х-фактора». Наскільки мені відомо, мене тоді не затвердили десь на рівні вищого керівництва каналу СТБ. І з того часу повторних пропозицій, зрозуміло, не надходило. У минулому році я був ведучим авторської програми на каналі М2, якої вже немає, на жаль, і проходив співбесіду на якусь програму на «Новому каналі», куди мене теж не взяли. Лишається варіантів не так багато — з «1+1» у мене ніколи не було особливо теплих стосунків, за винятком періодичних візитів на «Сніданок». Є кілька каналів, на які мене не покличуть працювати зі зрозумілих, умовно кажучи, ідеологічних причин. Тому, виходить так, що ймовірність побачити мене в ролі телевізійного ведучого чи судді одного із телевізійних конкурсів дуже невелика. Ну, хіба знову в цьому році покличуть відбирати фіналістів «Хіт-конвеєра» на М2, чого мені би. звісно, хотілося, бо там за короткий час можна побачити багато цікавих українських артистів і почути багато класних нових пісень.

Едуард Прапор: Цими днями виповниться 80 років з дня народження відомого радянського барда і актора Володимира Висоцького. А як ви ставитесь до його творчості? Мені особисто пісні Висоцького здебільшого не подобаються. Чому для багатьох наших співвітчизників постать Висоцького залишається майже культовою?

Сашко Положинський: Мені Висоцький подобається і як автор-виконавець своїх пісень, і як актор, хоч, звісно, далеко не всі його пісні я люблю і не всі ролі знаю. Тим не менш, мене абсолютно не дивує і не лякає його культовість, яку, крім усього іншого, ще й активно підтримують і пропагують. Особисто я час від часу переслуховую деякі його пісні і переглядаю деякі фільми. Є кілька пісень Висоцького, які певним чином вплинули на формування моєї особистості. Знову ж таки, і як автор пісень я часом надихаюся його піснями. Наприклад, пісня «Висота/Ніхто, Крім Нас» написана не без його впливу.

 

«Дехто мене відверто здивував тим, що відмовився від Батьківщини і пішов на співпрацю із ворогом…»

Dinka: Колись ви говорили, що не їдете на передову і відверто зізнавалися, що страшно. Але тим не менше, ви побували, зокрема, у тій же Волновасі… що стало переламним, що допомогло зважитися і таки поїхати? Психологічно складніше виступати перед військовими, ніж просто на концерті у мирному місті?

Сашко Положинський: Ну, Волноваха, на щастя, це зовсім не передова. Тим не менш, щоб зрозуміти важливість концертів для військових чи для цивільних у зоні бойових дій, потрібно просто хоча б на одному із таких концертів побувати. Коли ти переживаєш ті почуття, які важко описати словами, але яких ніколи не переживав на звичайних «мирних» концертах, то важко відмовитися від внутрішньої потреби переживати їх знову і знову.

Відгукнувшись один раз на запрошення своїх друзів і знайомих приїхати до них і заспівати кілька пісень, я зрозумів кілька важливих речей. Перше — це те, про що я вже сказав вище — емоції та відчуття, яких ти не здатен отримати деінде. Друге — усвідомлення важливості своєї місії та своєї творчості. І третє — що туди, куди дійсно небезпечно, військові тебе не покличуть чи й не пустять, а навіть якщо і є бодай якась мінімальна потенційна небезпека, то кожен із тих людей, хто прийшов на твій концерт чи хто не зміг прийти, але знає про нього, зробить усе можливе, а при потребі і віддасть своє життя заради твоєї персональної безпеки. І це теж надзвичайно важливе усвідомлення, яке допомагає почуватися спокійно і захищено не лише там на цих концертах, але й у мирному повсякденному житті. Тому я ніколи не забуваю про тих людей, які дарують мені це відчуття, і тому я завжди маю бажання їхати з концертами до тих мужніх людей.

Ну, і, звісно, хочеться подякувати всім своїм колегам, які постійно їздять із концертами для наших військових і цивільних у зоні бойових дій, і порадити тим артистам, які ще ніколи там не були, хоча б раз пережити ці неповторні і дуже важливі миті.

Wrangler: Сашко, як кажуть, друг пізнається в біді… Чим вас приємно та неприємно вразили (або просто здивували) ваші колеги музиканти в нинішній спільній біді українців?

Сашко Положинський: Я приємно вражений тим, що деякі з них свідомо відмовилися від заробітків з почуття відповідальності і патріотизму. Мене приємно вразило те, що багато хто свідомо йде на втрати сил, часу і грошей заради підтримки країни і людей. Разом із тим, дехто мене відверто здивував тим, що відмовився від Батьківщини і пішов на співпрацю із ворогом.

Однак я би хотів, щоб ті українці, які скеровують свій гнів проти тих моїх колег, які зрадили Україну, більше приділяли уваги тим, хто не зрадив. А то якось дивно виходить, чужих лаємо, а своїх підтримувати забуваємо. Натомість ворог хитрий і підступний, він зрадників ставить на п’єдестал, збагачує їх і славить. А ми виливаємо злість, не протиставляючи при цьому возвеличення своїх.

Marichka: Відтоді, як почалася війна в Україні, серед наших виконавців стало модним записувати пісні на злобу дня. По-перше, чи завжди це щиро робиться, за вашими спостереженнями? Буває так, що помічаєте, що така пісня створюється просто для того, щоб здаватися патріотичним, бути в тренді, та щоб не ставили зайвих питань, звинувачуючи в якихось не таких поглядах? По-друге, чи потрібна нам така кількість пісень про війну, біль, горе? Чи є нормальним, що історія народу зберігається в тому числі й таким способом?

Сашко Положинський: Я думаю, що пісні на злобу дня почали з’являтися не тоді, коли почалася війна, а значно раніше. Адже митець, як і кожна інша людина, гостро реагує на те, що відбувається довкола, якщо це його якось зачіпає. Так само завжди знайдуться люди, які захотять задовольнити пропозицію, якщо на неї існує попит. Тому звинувачувати митців у тому, що вони хочуть використати важкий період нашої країни для забезпечення власних інтересів, як мінімум, нечесно.

Знову ж таки, багато що залежить від людей та їхнього сприйняття. Мені здається, що люди доволі часто схильні самі надавати дещо іншого, ближчого і зрозумілішого для них самих, змісту пісням, які вони чують. У свою чергу, публіка і сама доволі часто активно спонукає митців творити на «задану тему».

Для прикладу, нещодавно «Тартак» випустив новий альбом «Антартактида. Частина Друга», і я вже неодноразово отримував незадоволені, а часом і гнівні запитання, чому в цьому альбомі немає пісень про війну, яка, на жаль, і досі триває. І мені важко пояснити людям, що я не сиджу з калькулятором і не прораховую, на яку тему писати нові пісні, які теми є більш актуальними чи вигідними. Я ловлю натхнення і пишу. Це може бути радість, біль, кохання, смерть. Але ніколи для мене це не є продуманим і цілеспрямованим пошуком того, що може допомогти мені знайти або зачепити аудиторію. Це — лише відображення і результат внутрішньої необхідності творити та зовнішнього натхнення. Ось так, розуміючи та відчуваючи свою власну творчість, мені ніколи не спадає на думку запідозрити когось зі своїх колег, що в них все зовсім не так. Хоча чутки ходять різні… Та хто в нас вірить чуткам?

 

«Ми мали всі шанси досягнути значно більшого і кращого, якби утрималися від активного фізичного протистояння на Майдані…»

Pavlo: Не знаю, чи достатньо вже пройшло часу, щоб можна було більш спокійно і з тверезою головою аналізувати події Майдану 2013-2014 років, але таке питання… Як гадаєте, чи реально було втримати той Майдан у виключно мирному руслі, аби він не перетворився на криваву революцію? Що стало точкою неповернення, після якої мирної розв’язки вже просто не могло бути? Адже тоді на Банковій ви були чи не єдиним, хто намагався закликати до розсудливості та дій із холодною головою.

Сашко Положинський: Тоді на Банковій я точно був не єдиний. Зі мною були Олександр Солонтай, Геннадій Друзенко, Павло Данильчук, Влад Кириченко, Сергій Макаренко і багато інших людей. Однак, на жаль, нас все одно було занадто мало, щоб нас хотіли слухати і почути.

Що стосується оцінки подій на Майдані, я неодноразово говорив тоді і не боюся говорити зараз, що я був іншої думки про те, яким чином і шляхом має розвиватися Майдан і весь громадянський рух, із ним пов’язаний, та мене, на жаль, не дуже розуміли тоді. І, я впевнений, що не дуже хочуть розуміти зараз. Тим не менш, я впевнений, що ми мали всі шанси досягнути значно більшого і кращого, якби утрималися від активного фізичного протистояння. Принаймні до того часу, коли мали би можливість зробити його організованим і контрольованим.

polit_ua: Участь музикантів чи акторів, письменників чи художників у політичних або громадських акціях є потужним мобілізаційним чинником, як мені здається, бо їхні прихильники надзвичайно близько сприймають громадську позицію чи вподобання людини, яку поважають. Звідси виникає питання: чи завжди митці, відомі люди, відкрито проявляючи свої політичні погляди, розуміють свою відповідальність? Чи повинні вони відверто висловлювати свою позицію? Чи, усвідомлюючи свій вплив на громадську думку, нехай і певного кола людей, краще залишатися поза політикою? Адже і під час Майданів у нас в країні, і в Росії від початку війни проти України діячі культури прямо заявляли, які дії політиків підтримують, на чиєму боці стоять, і це не в останню чергу впливало на ставлення звичайних громадян до тих чи інших подій або політиків. Чи не так? Допоможіть розібратися.

Сашко Положинський: Я з вами не погоджуюся. У моєму власному досвіді є багато прикладів того, як участь відомих артистів чи інших творчих людей у різних політичних або громадських акціях не робила ці акції бодай трохи масовими. Кілька сотень людей, які регулярно збиралися на різні акції протесту, частина з яких саме артисти, і деякі — доволі відомі і популярні, виглядали в очах широкого загалу незрозумілими диваками або психічно нездоровими. І це тривало роками, аж поки якісь інші чинники не спонукали людей до масових акцій протесту.

Те ж саме і в наші дні. Яку б мудру сентенцію не проголошував артист чи інший митець, хай навіть і дуже популярний, якщо вона не вписується в систему уявлень або цінностей широкого загалу, або не відповідає тому, що б той загал хотів почути, цього артиста можуть не тільки не послухати чи не зрозуміти, але й проголосити ворогом. Тож не перебільшуйте нашої відповідальності за те, що ми говоримо чи робимо. Вона нічим не більша за відповідальність інших громадян.

Разом із тим, наприклад, у мене, у громадянина і артиста, регулярно виникають претензії стосовно того, що зробили чи сказали ті, хто не хоче слухати мене. Зрештою, сучасні технології, в тому числі маніпулятивні, набули такого розвитку, що формувати громадську думку може той, хто має для цього певний ресурс. І зовсім необов’язково він має бути відомим чи популярним. Тож тим небезпечнішими, з моєї точки зору, є активні галасливі кампанії проти того чи іншого артиста, навіть якщо артист своїми словами чи діями цього заслужив. Адже щоразу в мене виникає підозра, що за всім цим різноголоссям ховається щось інше, значно більш погане і страшне.

Pavlo: Сашко, чи потрібен країні новий майдан, і скільки їх ще потрібно, щоб змінилася якість українського політика, аби він принаймні припинив почувати вседозволеність і безкарність?

Сашко Положинський: Вже тоді, на межі 2013-2014 років, я вважав, що Майдан, як місце, має виключно символічне значення. Значно важливішим є Майдан, як ідея і як бажання різних людей об’єднатися заради спільної мети. Ті можливості, які нам дав Майдан кінця 2013 року, ми, на жаль, використати не змогли. Натомість Майдан початку 2014 року та подальші події ці можливості або знищили, або скерували в інше русло. Тим не менш, на мою думку, ми отримали величезний, хоч і болючий та трагічний досвід. І головне — ми отримали додаткове підтвердження своєї сили. І ця сила, як би трафаретно та пафосно це не звучало — в єдності. В єдності ідей, зусиль та інтересів, у взаємній підтримці та взаємоповазі, у готовності пожертвувати своїм заради нашого.

От мені і здається, що наступний Майдан, яких би форм та проявів він не мав, мусить бути скерований саме на це — на об’єднання всіх тих людей, які люблять Україну, вірять в Україну і впевнені в тому, що мають змогу змінити її на краще. Не думаю, що нам знову потрібно збиратися в одному місці в один час, ставити намети, палити вогні і будувати барикади… Ми можемо час від часу збиратися, але не надовго й лише заради особистого знайомства, відчуття спільності та кількості, а також заради переживання певних необхідних і неповторних емоцій.

Але справжнім Майданом має стати довготривала кропітка і цілеспрямована праця по формуванню активної громадянської мережі, налаштуванню зв’язків, набуттю знань і поширенню ідей, вихованню нових особистостей. Нам треба навчитися готовності слухати і розуміти одне одного, вирізняти найважливіше з-поміж усього актуального, болючого, провокативного тощо. І головне — звільнитися від ілюзії, що зміни на краще можуть відбутися швидко і якісно лише в результаті зміни людини чи людей на ключових державних посадах.

А, взагалі, це питання довготривалої і непростої дискусії, а не однієї відповіді у цьому чаті.

 

«Ні Зеленський, ні Вакарчук не будуть найгіршими президентами з усіх, яких Україна мала до сьогоднішнього дня…»

qwerty123: Як ви ставитеся до перейменувань міст і вулиць? Мій знайомий теж загинув у боях за Україну на Донбасі, і його іменем назвали вулицю в Дніпрі. Чи згодом, після зміни влади, із таким самим завзяттям, що й зараз, не почнуть обмовляти героїв, позбавляти вулиць їхніх імен? Можливо, це не найкращій спосіб вшановувати пам’ять героїв?

Сашко Положинський: Звісно, я за перейменування. Однак за перейменування як одну із численних складових змін на краще. І перейменування теж має відбуватися неабияк. Потрібно враховувати й місцеві особливості, й історичні аспекти, і практичну доцільність. Наприклад, коли кілька населених пунктів отримують доволі схожі назви, це не має ні практичного сенсу, ні помітних ознак здорового глузду. Знову ж таки, інколи варто проявити терплячість, а інколи, навпаки, твердість і категоричність. А між тим і тим межа інколи доволі тонка, і далеко не кожен здатен її зрозуміти чи відчути.

Ще один важливий аспект — чи не виявляється таке перейменування показухою чи окозамилюванням. Якщо, наприклад, місцева влада називає вулицю іменем загиблого героя, не приділяючи належної уваги його родині, його живим побратимам, людям, які отримали важкі поранення і тим самим втратили можливість жити повноцінним життям, то тим самим, як мені здається, вона не возвеличує, а, навпаки, цинічно ображає його пам’ять.

Dara: У нас довго дискутують з приводу того, як реінтегрувати Донбас в Україну з політичної точки зору. А що потрібно робити з людьми — як реінтегрувати їхні уми, свідомість? Що тут в силах зробити люди від мистецтва, культурні діячі? Чи можливо взагалі певну частину населення навчити (або змусити) більше любити українське, особливо більш старших людей зі сходу країни, для яких, що б там не казали, російська залишатиметься основною мовою спілкування, класика російської та зарубіжної літератури більш цікавою, які дивитимуться з більшим задоволенням старі-добрі радянські фільми, того ж Гайдая чи Рязанова?

Сашко Положинський: Колись наприкінці 80-х років популярна тоді українська співачка Сестричка Віка співала в одній пісні: «А мені все єдино — ковбаса чи калбаса — аби вона була». Скоріше за все, малося на увазі, що більшість людей не так переймаються якимись «високими матеріями», скільки комфортом свого повсякденного життя і впевненістю в завтрашньому дні.

Як тільки Україна зможе забезпечити пересічному громадянинові ці дві умови його існування і переконати, що саме в Україні — сильній незалежній самодостатній і багатій — цьому громадянинові, його дітям і онукам житиметься так добре, а з часом — ще краще, одразу ж всі можливості спекуляції на питаннях мови, культури, історії тощо втратять свою силу. Тоді важко буде апелювати до негараздів, якщо цих негараздів ставатиме менше, менше і менше.

Знову ж таки, важливими аспектами існування суспільства є виконання двох принципів — справедливості і відповідальності. Чим більше справедливості пануватиме в Україні, чим більше відповідальності нестиме кожен за свої дії, вчинки, слова, уподобання, тим простіше нам буде знаходити одне з одним спільну мову. І цілком можливо, що доволі швидко цією мовою стане українська.

y-grek: Сашко, скажіть відверто, що ви думаєте про цю історію з Мальдівами Порошенка та якимись непристойними сумами, витраченими на відпочинок?

Сашко Положинський: Я не дуже в курсі подробиць цієї історії і ніколи не був прихильником Порошенка. Але якщо правда те, що я чув, то я нічим не здивований. Що мене дійсно дивує, так це те, чому люди ще й досі дивуються.

Rikoshet: Як ставитеся до ідеї можливого «походу» в президенти Зеленського та Вакарчука? Чи буде корисним президент-не політик?

Сашко Положинський: Не бачу нічого поганого в тому, що в президенти йдуть люди, які мають таке бажання і бачать для себе таку можливість. Крім того, з усіх потенційних претендентів на місце президента України, яких я знаю, на мою думку, і Зеленський, і Вакарчук є не найгіршими. А найкращого я поки, на жаль, не бачу. Однак при тому, що я точно ні за одного, ні за іншого не проголосую, принаймні на даний момент, впевнений, що ні Зеленський, ні Вакарчук не будуть найгіршими президентами з усіх, яких Україна мала до сьогоднішнього дня. Хоча поки що це не складно: бути не гіршим за тих, які вже в нас були, може майже кожен. Важко бути найкращим.

Dinka: Олександре, а що ви думаєте про нинішні українсько-польські суперечки щодо історичних тем? Як тут можуть два народи порозумітися і дійти згоди? Наскільки це справді непримиримі позиції, чи проблема відпаде, щойно політики припинять спекулювати на цьому? Пам’ятаю, що «Тартак» колись ці різні погляди на спільну історію теж зачепили — коли поляки скасували концерт «Тартака» у Любліні через пісню про УПА… Але тоді не так активно польська політична еліта спекулювала на історичних темах. Зараз ви буваєте з виступами у Польщі?

Сашко Положинський: У нас зараз немає виступів у Польщі. І це не дивно. Антиукраїнські настрої у Польщі посилюються. І не важко здогадатися, кому вони вигідні більш за все.

Тим не менш, я вірю в те, що українсько-польські відносини мають можливість змінитися на краще, але трошки згодом. Для цього, в першу чергу, мають відбутися зміни на краще в самій Україні. По-друге, Україна повинна чітко сформулювати своє бажання мати добросусідські стосунки з Польщею і розробити конкретну програму досягнення цієї мети. Але все це лише перспективні проекти. А в даний час ми можемо лише розпочати ці зміни, при цьому не піддаючись на провокації, але й не даючи принижувати чи ображати себе. А це, знову ж таки, вимагає сили. Тож мусимо ставати сильними, щоб з нами усі хотіли дружити, а не ворогувати.

Однак, хочу ще раз наголосити, сильний не той, хто гучніше кричить. Хоч інколи доволі важко стримати емоції.

Zenyk: Давно є вашим шанувальником і вважаю, що ви дуже зробили багато для країни своїми піснями. Але завжди хотів запитати, як Вам вдавалося товаришувати з солістом гурту «Хорта», котрий на час вашої дружби очолював «Молоді регіони» і ходив із георгіївською стрічкою на 9 травня. Тільки не кажіть, що про мертвих говорять або хороше, або нічого…

Сашко Положинський: Я потоваришував з Андрієм Лободою задовго до того, як «Молоді регіони» з’явилися взагалі. Я не поділяв усіх Андрієвих думок, дій та поглядів, але знаю, що Андрій, тим не менш, писав класні пісні, творив і розвивав у межах своїх можливостей нову українську музику та допомагав багатьом своїм колегам.

Більше того, я дуже сподіваюся, що до нового альбому «Тартака» увійде наша версія Андрієвої пісні «Зозуля», яку я вважаю однією із найкращих українських пісень, написаних за роки Незалежності.

Я не з тих, хто підтримує позицію «творчість поза політикою», але вважаю, що інколи справжня творчість сильніша за показову політику, та й ту ж саму «політику» різні люди здатні трактувати по-різному.

Звісно, я не залишив поза увагою Андрієву співпрацю з «Регіонами». Мені Андрій озвучив свої причини та аргументи. Я їх зрозумів, хоч і не підтримав. У будь-якому випадку, я не знаю фактів шкідливої діяльності Андрія Лободи проти України. А про багато корисних вчинків — знаю.

 

«У певні моменти… виникає малодушне бажання кинути все і банально втекти…»

Marusia: Скажіть, чи можлива для вас еміграція? Що для вас патріотизм? Як ви вважаєте, чи можна бути патріотом, але проживати за кордоном?

Сашко Положинський: Донедавна я взагалі навіть не думав про еміграцію. Але останні пару років такі думки час від часу навідують мене. Розумію, що за межами України довго не витримаю, та й нікому я там не потрібен, бо нічого й не вмію робити, крім написання пісень українською мовою — а кому вони там потрібні. Однак у певні моменти кричущі прояви відсутності мудрості в одних та бодай мінімальної порядності в інших викликає малодушне бажання кинути все і банально втекти. На щастя, такий стан швидко минає, бо одразу знаходиться безліч причин і приводів, щоби відновити віру в людей і в країну. Вважаю, що можна бути патріотом і проживати за кордоном. Але є кілька принципових моментів, серед яких готовність кинути комфортне життя за кордоном і повернутися в Україну, якщо виникне нагальна потреба у цьому.

Kora: Якщо не помиляюся, якось ви розповідали, що любите мандрувати. Україною чи іншими країнами? Які ваші улюблені місця в Україні? Взагалі, для вас більш цілющий відпочинок «цивілізований» — із комфортом, у місті, з музеями-галереями-архітектурними пам’ятками, або «дикий» — природа, мінімум речей, намет і спокій?

Сашко Положинський: Я мандрую і Україною, і за її межами. Більше люблю відпочивати там, де менше людей, а більше природи. Але не проти познайомитися і помилуватися продуктами життєдіяльності людини, якщо ті «продукти» на це заслуговують. Звісно, маю улюблені місця в Україні. Перелічити їх усі буде важко. Але з огляду на те, що я сьогодні тут, в першу чергу, як представник групи «Тартак», то назву одне із улюблених місць — хутір Тартак у Житомирській області. Якщо комусь більш цікаво, що це за місце, можна проглянути спеціальний фотоальбом на моїй персональній сторінці на Фейсбуці. До речі, припускаю, що десь там в альбомах є й багато інших фотографій місць, які викликали в мені бажання їх сфотографувати та показати людям.

Alyona Yuganova: У грудні 2016 року мала нагоду бути присутньою на вечорі-знайомстві з Вашою книгою. Хотіла б запитати, чи скоро ми зможемо (і чи це можливо взагалі) погортати сторінки та дізнатись, чим все ж таки закінчилась пригода головного героя?

Сашко Положинський: Чесно кажучи, з того дня у тій недописаній книзі не відбулося жодної, навіть найменшої, зміни. Тому, якщо й є шанс колись її почитати, то ще не дуже скоро. Тож поки не чекайте.

Ольга Хнычёва: Як просувається написання книжки, уривки з якої пощастило почути понад рік тому? Може, є ідеї сценарію для кіно? Адже кліпи, придумані і зрежисовані самостійно Положинським, свідчать про особливий погляд, смак і талант до такої творчості — вигадування цікавих сюжетів і вдалих прийомів їх екранізації.

Сашко Положинський: Написання книжки не просувається ніяк. Ідеї є. Але щоб розвинути їх у повноцінні сценарії, не вистачає ні досвіду, ні хисту, ні, що найголовніше, працездатності.

Яна Рогожина: Ви пишете чудові пісні, які спонукають людей підійматися з колін, не опускати рук, заставляють замислитися над дуже важливими речами: патріотизм, довкілля, героїзм, дружба. Безумовно, Ви — талановита людина. А чи вмієте або намагалися ви писати картини?

Сашко Положинський: Одного разу мене запросили взяти участь у картинній акції. Нам видавали фарби, пензлики, полотно на рамі і просили намалювати картину — щось там про літо. Я чесно намагався намалювати щось осмислене і гарне. У мене нічого не вийшло. Більше того, мене мої невдалі спроби довели до нервового зриву. В результаті чого я повитискав усі фарби на полотно й перемішав їх пензлем, утворивши якусь суцільну сіру барву. Потім щось мене спонукало спробувати шкрябнути ту барву іншим — гострим — кінцем пензля, і я побачив що під зовнішньою сірою оболонкою ховаються яскраві кольори. Тоді я поробив такі риски по всій картині — десь так, як діти малюють дощ. Вийшов такий собі яскравий різнокольоровий дощ на сірому фоні.

Коли я приніс цю картину на виставку, один із її кураторів сказав, що якби таке намалював якийсь відомий художник, вона б коштувала шалених грошей. Тоді я зрозумів, що вчився не на того. Але малювати не почав.

Це — єдина картина, яку я намалював. Подальша її доля мені не відома.

Dinka: Вам подобається, коли вас називають по-батькові? Як ставитеся до віку? На скільки самі себе відчуваєте?

Сашко Положинський: Ні, мені не подобається. Взагалі, мені не подобається звертання по-батькові — більш імпонує звертання через «пан» або «пані». Це доволі незвично і не дуже поширено, але, як мені видається, більш цивілізовано. Хоча, може, я й помиляюся.

Вік відчувається. Куди ж від цього подінешся. Але десь там, у душі, я почуваюся таким самим молодим і завзятим, як і багато років тому. Найбільш болісними у питанні відчуття «тягаря років» бувають моменти, коли раптом відчуваєш разючу різницю. Наприклад, коли побачив високе розлоге дерево, яке пам’ятаєш маленьким і кволим. Або коли спілкуєшся з молодими людьми, яких сприймаєш мало не своїми ровесниками, а потім розумієш, що ти вже більш як вдвічі старший за них. І, навпаки, якщо зустрічаєш когось із своїх давніх друзів чи знайомих, яких востаннє бачив ще юнаками чи юначками, і раптом бачиш, що це вже люди, якщо ще не літні, то вже доволі поважного віку або становища. Все це однак ніяк не стосується творчості, бо коли я на сцені, весь багаторічний досвід стає не тягарем, а додатковою рушійною силою.

Яна Рогожина: А у дитинстві Сашко Положинський був слухняним хлопчиком чи виносив батькам мозок?

Сашко Положинський: Був слухняним хлопчиком, який час від часу виносив батькам мозок. І не лише батькам.

Marichka: Олександре, а ви охоче займалися музикою в дитинстві чи з-під палки?

Сашко Положинський: На жаль, я в дитинстві музикою не займався взагалі. І зараз дуже страждаю через те, що не постраждав тоді. Можливо, якби мене тоді переконали або змусили, то сьогодні мені було би в багатьох питаннях значно легше. З іншого боку, я розумію, що мої батьки змусити мене тоді не змогли б, а переконувати не хотіли.

Ftusia: А ви б погодилися стати героєм еротичної фотосесії? За яких умов?

Сашко Положинський: За умов, що я знайду в собі сили впродовж тривалого часу регулярно займатися якоюсь активною фізкультурою, притримуватися режиму дня та здорового харчування і за цей час привести своє тіло у бездоганну форму. А наразі, враховуючи всі ці нерельєфні м’язи та жирові складки, така фотосесія має шанси стати кричуще антиеротичною.

Tata Hust: Як ви ставитесь до сексу на одну ніч без зобов’язань?

Сашко Положинський: Ой, вибачте, на цілу ніч я вже давно не здатен. Мені хоча б годинку протягнути.

Larysa Kononchuk: Серед інших чеснот приваблює те, що Ви відкриті до спілкування на своїй сторінці у Фейсбук. Буває, що обговорення починає жити своїм життям, про Вас можуть писати в третій особі. Як це сприймаєте: читаєте коментарі, ігноруєте, інше? Чи не втомлює така увага?

Сашко Положинський: Для мене Фейсбук не є настільки важливим, як, можливо, комусь здається. Підтвердженням цього є те, що півтора роки тому я легко відмовився від ФБ на три місяці й повернувся туди не тому, що сам скучив, а тому що вмовили люди, яким там мене не вистачало. Інколи я дійсно піднімаю питання, важливі для мене, болісно реагую на якісь згадки чи коментарі, або отримую якусь корисну для себе інформацію. Тим не менш, все ж таки більше сприймаю Фейсбук як засіб комунікації, обміну думками, інформацією, знаннями, емоціями, часом для мене якісь ФБ-діалоги чи дискусії є певною розвагою або тренуванням, тим не менше, він точно не є найважливішою частиною мого життя. Я розумію і сприймаю якісь його важливі і потрібні функції, але, разом із тим, усвідомлюю і ті шкідливі та негативні моменти, які в ньому присутні. Тож намагаюся бути прагматичним. Беру що мені потрібно. Даю що можу дати. Але завжди можу від цього легко і швидко відмовитися.

Victory: Я помітила, що успішні люди мають три риси: впевненість, креативність і спостережливість. Впевненість і креативність у Вас, безперечно, є. А спостережливість? Олександре, Ви спостережлива людина?

Сашко Положинський: Думаю, що спостережливості в мені більше, ніж упевненості. Однак, як це не дивно, часто буває таке, що я бачу щось малопомітне, пам’ятаю щось, про що вже багато хто забувся, але можу не побачити того, що видно всім. І я не завжди знаю, що є причиною цього — чи моя недостатня спостережливість, чи такий дивний збіг обставин: або дивився не туди, куди всі, або взагалі мені цього не показували.

Яна Рогожина: Кажуть, у житті треба все спробувати , чи є речі, яких ви ніколи не наважитесь спробувати? Чого боїтеся найбільше: змії, павуки…?

Сашко Положинський: Я не впевнений, що треба спробувати все. І впевнений, що від того, що для тебе неприйнятно, неприємно, огидно чи навіть страшно, потрібно триматися якнайдалі. І я щиро бажаю і собі, і всім нам, щоби обставини нас ніколи не змушували пробувати те, чого ми пробувати не хочемо.

Не можу сказати, що точно знаю, чого я боюся найбільше. Змій боюся, павуків боюся, боюся ще багато чого іншого, але про це вам не скажу, бо навіть згадувати страшно.

Ольга Хнычёва: Цікава думка з приводу того, що і хто здатне сформувати в людині людяність, прихильність до гуманістичних принципів. Адже історія і щоденні новини наводять сумні приклади панування насильства різних видів і масштабу в суспільстві — незалежно від економічного і культурного рівня, умовної цивілізованості країн. Родина, релігія та інші інституції, за якими традиційно закріплена роль впливу на особистість, часто не справляються з місією. Що врятує світ? Чи спроможна на це трійця цивілізації — освіта, мистецтво і любов?

Сашко Положинський: Тим не менш, багато прикладів людяності, гуманності можна зустріти навіть в такій інформаційній «клоаці», як інтернет. Тут питання в тому, з ким ви спілкуєтеся, та якими людьми себе оточуєте. Є безліч життєвих прикладів, історій, гарних фільмів, змістовних книжок, які здатні викликати і виховувати найкращі емоції, почуття та чесноти. Я от на днях подивився фільм «Падінгтон-2» — прекрасний спосіб виховання. А взагалі, мені здається, що важливу роль у цьому має відігравати єднання людей та їхніх зусиль довкола певних ідей та принципів для їх виховання та поширення.

Ольга Хнычёва: Що, хто або думки про що (або кого) рятують у ситуаціях, коли щось йде не туди і не так?

Сашко Положинський: О, тут варіантів багато. На щастя, я знаю багатьох людей, які надихають своїм прикладом, своїми вчинками, своїм життям, особисто про багатьох чув або читав. Тож джерел для такої підтримки маю чимало. І я не думаю, що є якийсь універсальний рецепт або супер-герой на всі випадки життя, але при бажанні знайти приклад справжнього духу, незламності, оптимізму дуже просто, в тому числі і в нашому повсякденному житті. Ну, і зрештою, з друзями мені дуже пощастило.

Kyzya: Подобається ваша творчість, як людина ви дуже приємний. Хочеться від вас чогось грандіозного, щоб всі про це розмовляли, адже ви достойний артист.

Сашко Положинський: Мені теж хочеться чогось грандіозного та поки «не вигрібаю».