Справа воїна боїться. П’ять повоєнних бізнес-історій бійців АТО, які повернулися додому

НВ відшукало колишніх учасників АТО, які знайшли для себе вихід — відкрили з нуля власну справу.

Віталій Мартиненко,
мебляр

До війни 24‑річний киянин Віталій Мартиненко навчався на кухаря-кондитера, перепробував кілька професій: працював кухарем, барменом.

Під час революції гідності ходив на акції протесту з другом.

Потім почалася АТО, і його друг поїхав на війну. “Приятеля поранили. Коли я приїхав до нього в госпіталь, то зрозумів: друг міг померти, і більше я ніколи його не побачив би. Тоді я сказав йому: «Валеро, хочу на фронт»,— згадує Мартиненко.

До кінця 2014 року він був волонтером, а з весни 2015‑го уклав контракт, виїхав на шахту Бутівка, на передову. Прослужив до вересня, перевівся в іншу бригаду, а пзгодом за станом здоров’я повернувся на громадянку.

І тут для нього почався процес адаптації. «Бійцям з поствоєнним синдромом важко пристосуватися до мирного життя і знайти роботу»,— згадує Мартиненко.

Він сам через це пройшов — болісно шукав себе після АТО. І знайшов — причому несподівано: якось проходив повз меблевий магазин і побачив у його вітрині безкаркасні пуфики.

Мені хотілося показати всім бійцям: ось, хлопці, є робота
Віталій Мартиненко,
мебляр

“Я усвідомив, що цілком зможу робити такі самі,— згадує він.— Вирішив спробувати щастя: витратив всю зарплату (понад 7 тис. грн) на тканину — і пошив свій перший пуф».

Зробив ще кілька таких самих, згодом найняв швачку, поставив виробництво на потік. Написав у Фейсбуці пост про те, чим займається,— і отримав клієнтів.

Мартиненко працює за попереднім замовленням. Покупців достатньо: деякі просять шити пуфи цілими партіями, по 15 штук. Розуміючи, що справа пішла, молодий бізнесмен планує відкриття цеху з пошиття м’яких меблів.

Він не просто заробляє гроші. “Мені хотілося показати всім бійцям, які кричать, що немає роботи: от, хлопці, є робота, вона у вас під боком,— пояснює Мартиненко.— І я довів, що солдати на громадянці можуть не тільки бухати, але і заробляти гроші і вести здоровий спосіб життя».

Микола Стецьків,
боєць полуничного фронту

У відповідь на питання «хто ви?» 30‑річний львів’янин Микола Стецьків вдається до довгих перерахувань: багатодітний батько, молодий юрист, колишній боєць АТО, фермер.

Коли почалася війна на сході, Стецьків не міг сидіти вдома. Велика сім’я — дружина і четверо синів — не завадили йому записатися добровольцем у батальйон Львів. Майже рік він провів на передовій.

Ще перебуваючи в АТО, Стецьків дізнався, що учасникам війни надають земельні ділянки під будівництво та садівництво. Коли повернувся з фронту, написав відповідну заяву в облдержадміністрацію. Але ті ділянки, які йому пропонували, виявилися непридатними. Стецьків об’їздив усі села в околицях Львова — нічого путнього: постійний опір чиновників, обурені голови сільрад, які не бажають віддавати землю «чужим». Кілька місяців такого марафону — і колишній воїн все-таки отримав землю в селі Раковець. Дивлячись на 10 соток, які йому дісталися, Стецьків вирішив спробувати вирощувати на них полуницю.

До справи підійшов серйозно: пройшов навчання у Львівському центрі профтехосвіти, захистив бізнес-план, отримав фінансову допомогу як стартовий капітал — близько $1 тис. І купив на ці гроші 2 тис. саджанців. «Це стало початком великої мрії»,— розповів Стецьків.

Восени 2015‑го його ділянку прикрасили кущики полуниці. Тепер садівник-початківець чекає врожаю: з одного куща він має намір збирати більше 0,5 кг плодів, тобто в сезон — до 800 кг полуниці. Ринок збуту прямо під рукою — Львів.

Але це не все. Зараз Стецьків веде переговори з інвестором, щоб відкрити велику ферму для вирощування органічних продуктів. “Виноград, ківі, горіхи — ми побудуємо ферму майбутнього. Вже є особлива технологія для їх вирощування»,— говорить він.

Полуницею Стецьків і зараз не обмежується — закінчує навчання на четвертому курсі юридичного факультету у львівському ВНЗ.

Олександр Жук,
продавець кави

Житель Броварів, 26‑річний Олександр Жук свою першу спеціальність — соціологію — описує як цікаву, але монотонну роботу. У жовтні 2014‑го його мобілізували. Потрапив у штаб добровольчого батальйону при ЗСУ. «Не дуже‑то хотів служити там, але завдяки вмінню працювати за комп’ютером посадили на штабну роботу»,— каже Жук.

Через рік демобілізувався, повернувся в свій офіс, але йому раптом став нецікавий звичний робочий ритм. «Напевно, це якісь перехідні, поствоєнні моральні проблеми»,— пояснює броварчанин.

З товаришем по службі, який мав схожі проблеми, Жук задумав розпочати власну справу. Мучилися, вибирали і зрештою зупинилися на кав’ярні. Натрапили на оголошення — пропозиція взяти в оренду подібний заклад у Броварах — і взялися за роботу: ремонтували, налагоджували. Вже в січні 2016‑го в оновлену кав’ярню увійшов перший відвідувач.

“Ми навіть зараз багато всього доробляємо, змінюємо, вносимо корективи, експериментуємо з кавою, апаратами,— пояснює Жук.— І налаштовані творчо».

З моменту відкриття минуло три місяці, і обидва партнери багато переосмислили, розповідає колишній солдат, стали іншими. Спочатку було складно займатися тим, про що Жук і його товариш лише читали в книжках. Тепер же обидва навчилися знаходити виходи зі складних ситуацій, перебудовуватися, змінюватися і не зупинятися.

“Тепер ми краще розуміємо, як потрібно діяти. Ось навіть зайнялися бук-кросингом — книги своїм відвідувачам даруємо»,— каже Жук.

Після війни мирне життя, за його словами, здається пасивним і лінивим. Хочеться змінити щось, але багато хто не розуміє: як? Тому, мовляв, важливо спрямувати свою енергію в позитивне русло.

“У нас кав’ярня називається Білий Кролик — на честь героя книги Льюїса Керрола. Цим ми натякаємо своїм відвідувачам: багато хто не помічає час, але ж його можна розпланувати, наповнити і зробити значущим для людей»,— філософськи зазначає Жук.

Олександр Чалапчий,
виробник альтернативного твердого палива

На війні 30‑річний Олександр Чалапчій, житель Кіровоградської області, втратив обидві ноги вище колін. Але людину визначає свідомість, а Чалапчій завжди був натурою діяльною: він став на протези і вже через кілька місяців після важкого поранення повернувся на роботу — викладати електрогазозварювання в профтехучилищі.

Минулої зими, проходячи реабілітацію в Австрії, колишній боєць зауважив, що в Європі майже повсюдно використовують екологічно чисті види палива: різні гранули, брикети, пелети — спресовані залишки або відходи деревообробки сільськогосподарського виробництва.

“Виготовляти екопаливо нескладно, а коштує воно набагато дешевше, ніж газ або вугілля. Я зацікавився: чому у нас його не використовують?» — згадує Чалапчій. Від запитання швидко перейшов до відповіді — почав свій бізнес з виробництва подібних енергоносіїв.

Всю держкомпенсацію за поранення — 360 тис. грн — вклав у нове підприємство. Орендував приміщення в Кіровоградській області, закупив у фермерів сировину, найняв трьох працівників і почав налагоджувати виробництво.

Не хочу, щоб ми купували російський газ
Олександр Чалапчій,
виробляє екопаливо

Перший же сезон довів успішність придуманої бійцем бізнес-моделі. За зиму багато його земляків спробували новий вид палива і залишилися задоволеними. На наступний сезон пул замовників вже сформований і буде лише розширюватися.

У холодну погоду в селах, пояснює підприємець-початківець, традиційно топлять печі. Тонна вугілля коштує 4 тис. грн, за сезон в середньому на будинок йде 2 т. Плюс машина дров — 5 тис. грн. Загалом — 13 тис. грн. А якщо топити брикети з соломи, то витрати помітно скорочуються: 1 т брикетів коштує 1,8 тис. грн. “На весь опалювальний сезон 3 т вистачить з лишком. Виходить, якщо опалювати соломою, економимо 7,6 тис. грн»,— говорить колишній боєць.

Поки в районі у нього немає конкурентів. А якщо і з’являться, Чалапчій бажає їм розвиватися. “Якщо зовсім чесно, то я почав виробництво палива з соломи для того, щоб внести свою лепту у розбудову нової України. Не хочу, щоб ми купували російський газ за шаленою ціною. Розумію, що легко не буде, але роблю що можу»,— говорить він.

Віталій Солодкий,
зв’язківець

На фронті у нього був позивний Шуга — цукор по‑англійськи. А все через прізвище — Сладкий.

31‑річний Віталій Сладкий до того, як стати Шугою, працював інженером-зв’язківцем в містечку Українка під Києвом.

Вже в статусі Шуги пройшов через багато найнебезпечніших точок АТО, зокрема побував в оточенні під Дебальцевим.

Вижив. Повернувся додому. І створив власну компанію. “Я по життю зв’язківець. Раніше працював керівником проектів у сфері телекомунікацій, потім воював, тепер знову налагоджую зв’язок»,— розповідає екс-боєць батальйону Київська Русь.

Після повернення з фронту він знайшов інвестиції і відкрив свою справу — з командою з 10 працівників створює інфраструктуру для мобільного 3G-зв’язку: будує вежі, ставить антени, встановлює обладнання. “Якщо до війни я працював на дядька, то згодом вирішив: годі! Тим більше моїх знань більш ніж достатньо»,— пояснює Сладкий.

Його команда отримала субпідряди у оператора мобільного зв’язку Vodafone. Роботи так багато, що власник новоствореної фірми вже планує розширювати штат співробітників. Адже 3G фактично тільки починає виходити за межі найбільших міст — і хлопці Шуги будують необхідну для мережі третього покоління інфраструктуру в регіонах країни, «цивілізують» провінцію. «Роботі не видно кінця-краю»,— жартує Сладкий.

“Наша компанія називається Енергія-15. Чому 15? Тому що ми відкрилися в 2015 році. А чому Енергія? Бо після війни ми кипіли енергією»,— пояснює колишній доброволець.

Тепер він не тільки будує вежі, але і взявся прокладати кабельні мережі для невеликих компаній. Адже час паперових комунікацій минає, і Сладкий допомагає середньому бізнесу задіяти сучасні методи документообігу.

“У майбутньому на тлі євроінтеграції ми зможемо надавати послуги своїх дуже грамотних інженерів і західним сусідам. Нещодавно у мене було відрядження в Європу, і ми про це домовлялися»,— оптимістично резюмує Сладкий.